ФІЛОСОФСЬКИЙ СЛОВНИК

Демокріт ( 470 або 460 – 370 до н.е.) – давньогрецький філософ-матеріаліст, один із засновників античної атомістики. Згідно з цим вченням, все, що відбувається, є рухом атомів, які розрізняються за формою і величиною, місцем і розміщенням, перебувають у порожньому просторі у вічному русі і завдяки їх поєднанню і розпаду речі і світи виникають і гинуть.

Джемс Уільям (1842 – 1910) – американський психолог і філософ, найвидатніший представник прагматизму, філософського напряму, який ставив значимість знання в залежність від його практичних наслідків. Професор Гарвардського університету (США) в 1889 – 1907 рр. Аналізуючи психіку як “потік свідомості”, підкреслював у ній роль вольового і емоційного первнів. Відстоював право на вірування, недосяжні для доведень і наукових обґрунтувань. Приймав активну участь у створеній ним у Нью-Йорку спеціальній організації по вивченню містичного досвіду. Історію філософії розглядав як прояв різноманітних темпераментів і суб‘єктивних установок мислителів. Основні праці: “Принципи психології”, 1890; “Багатоманітність релігійного досвіду”, 1902; “Прагматизм”, 1907.Дідро Дені (1713 – 1784) – французький філософ-матеріаліст, письменник, ідеолог революційної французької буржуазії ХVІІІ ст. Засновник і редактор “Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”. У філософських працях (“Лист про сліпих в науку зрячим”, 1749; “Думки про пояснення природи”, 1754; “Сон Д‘Аламбера”, 1769; “Філософські принципи матерії і руху”, 1770) критикував абсолютизм, християнську релігію і церкву, відстоював матеріалістичні ідеї. На думку Дідро, атоми є носіями відчуттів, з яких виникає мислення. Із зіткнення цих атомів виникає єдина свідомість людства і Всесвіту.

Дьюї Джон (1859 – 1952) – американський філософ, один із провідних представників прагматизму. Надав прагматизму типово американських риси, поєднавши його з матеріалізмом і біхевіоризмом. Заперечував об‘єктивність істини, ототожнюючи її з корисністю. Розвинув концепцію інструменталізму, згідно якої поняття і теорії – лише інструменти пристосування до зовнішнього середовища. На даний момент філософські погляди Дьюї є загальноприйнятими в Америці. Виступив як реформатор в області педагогіки.

Епікур (341 – 270 до н. е.) – давньогрецький філософ, заснував свою філософську школу в Афінах. Філософію ділив на фізику (вчення про природу), каноніку (вчення про пізнання) і етику. У фізиці Епікур був послідовником Демокріта. Визнавав блаженно-байдужих богів, які перебувають у просторах між незліченними світами, але заперечував їх втручання у життя космосу і людей. Девіз Епікура – живи самотньо. Мета життя – відсутність страждань, здоров‘я тіла і стан ... духу.

Зенон із Елеї (490 – 430 до н. е.) – давньогрецький філософ, представник Елейської школи. Відомий своїми парадоксами, якими виразив у заперечу вальній формі важливі питання про діалектичну природу руху. Парадокси Зенона зводяться до доказу того, що 1) логічно неможливо мислити множинність речей і 2) припущення руху призводить до суперечності.

Зіммель Георг (1858 – 1918) – німецький філософ і соціолог. Один із найвидатніших представників “філософії життя”; розробляв переважно проблеми культури.

Камю Альбер (1913 – 1960) – французький письменник і філософ, представник екзистенціалізму, лауреат Нобелівської премії (1957). Погляди сформувались під впливом К‘єркегора, Ніцше, Гуссерля, Достоєвського, а також німецьких філософів-екзистенціалістів. Центральна тема його філософії – питання про смисл людського існування. Розглядаючи сучасного індивіді, включеного в бюрократизовану систему суспільства, аналізуючи суперечності духовного життя інтелігента, який втратив всі ілюзії, шукаючи смисл власного існування, приходить до висновку, що існування людини абсурдне і робить категорію “абсурду” вихідним принципом своєї філософії. Безглуздість людського життя у Камю втілений у міфологічному образі Сізіфа. Праці: “Міф про Сізіфа”, 1942; “Бунтуючи людина”, 1951.

Кант Іммануїл (1724 – 1804) – німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. Був професором Кенігсберзького університету. У 1747 – 55 рр. розробив космогонічну гіпотезу походження сонячної системи із туманності. Розробив “критичну філософію”, в основі якої – дуалістична концепція про непізнавані “речі в собі” (є об‘єктивним джерелом відчуттів) і пізнавальних явищ, які утворюють сферу безкінечного можливого досвіду. Умова пізнання – загально значимі апріорні форми, що впорядковують хаос відчуттів. Ідеї Бога, свободи, безсмертя, недоказові теоретично, в той же час є необхідними постулатами “практичного розуму”, невід‘ємною передумовою моральності. Етика Канта ґрунтується на понятті обов‘язку і категоричного імперативу, що регулює моральність. Основні праці: “Всезагальна природна історія і теорія неба”, 1755; “Критика чистого розуму”, 1781; “Критика практичного розуму”, 1788; “Критика здатності судження”, 1790.

Карнап Рудольф (1891 – 1970) – філософ і логік, один із лідерів неопозитивізму. Був активним учасником Віденського гуртка. Викладав філософію у Віденському і Празькому університетах. З 1936 р. працював у США, професор філософії Каліфорнійського університету. Заперечував світоглядний характер філософії, зводив її завдання до “логічного аналізу мови науки”, що ґрунтується на апараті математичної логіки.Кассірер Ернст (1874 – 1945) – німецький філософ, представник Марбурзької школи неокантіанства. Професор філософії у Берліні, Гамбурзі. Після встановлення у Німеччині фашистської диктатури жив у Швеції і США; був професором Йєльського університету. Вважав, що людина живе у новому вимірі реальності, не просто в природному, а у символічному Всесвіті. Мова, міф, мистецтво, релігія, наука є чатсинами цього Всесвіту, різними нитками, з яких плететься складна мережа людського досвіду. Людина не стикається з реальністю безпосередньо, остання віддаляється від неї в міру розвитку символічної активності. Визначення людини як розумної істоти не відбиває повної міри суті людського у людині. Тому людину, щоб підкреслити її особливість, слід визначати як істоту символічну. Основні праці: “Проблема пізнання у філософії і науці нового часу”, 1906 – 7; “Філософія символічних форм”, 1923 – 29.