МЕТАФІЗИКА АБСУРДУ ТА ЕТИКА ТРАГІЧНОГО СТОЇЦИЗМУ В РОМАНІ АЛЬБЕР А КАМЮ «ЧУМА»
Особистість у екзистенціалістів самотня й самоцільна, її буття — це переважно протидія середовищу, іншому, а також суспільству, державі, які нав'язують їй свою волю, свої закони й мораль, відчужують її, прагнуть перетвори¬ти у знаряддя, в засіб чи функцію. Ідея самотності й відчу¬женості особистості є однією із провідних у філософії й літературі екзистенціалізму. Щодо Камю, то у нього й «аб¬сурдні герої» не сприймають природу як чужу й ворожу стихію.
в) життя і творча спадщина Альбера Камю;
г) екзистенціальна концепція абсурдності буття та існу¬вання людини в «Міфі про Сізіфа». Особливо зближує Камю - мислителя з екзистенціалістами ідея абсурдності буття, на якій він переважно й зосеред¬жується. Він визначав абсурд як «метафізичний стан лю¬дини у світі», отже як фундаментальну проблему людсь¬кого буття. Причому для Камю, як, зрештою, і для інших екзистенціалістів, абсурдність є породженням самоусвідом¬лення людини у світі. «Абсурдна свідомість» породжує те, що називають «абсурдністю світу» — світу, в якому «вмер Бог», в якому людина втратила віру у своє безсмертя і у вищий сенс буття і свого призначення. Світ, як такий, не є ні абсурдним, ні розумним, він є поза людською реальні¬стю, байдужою до «вимог розуму» й бажань людини.
Камю вважав, що наукові досягнення не наближають нас до пізнання людського сенсу буття, не дають відповіді на глибинні екзистенційні питанням для чого ми прийшли у світ і в чому сенс нашого буття поза самим актом біоло¬гічного існування? Це ті екзистенційні питання, відповіді на які давала релігія, але, на думку Камю, відповіді ілю¬зорні, що вже не можуть задовольнити «мислячу трости¬ну» новітньої доби. Неспроможна дати відповіді на ці пи¬тання й філософія, збиваючись на теологічні моделі, тобто приписування світові якоїсь вищої цілі, запрограмованої в об'єктивному ході речей.
Всі ці питання трактуються Камю в його першому ве¬ликому філософському творі-есе «Міф про Сізіфа», який має підзаголовок «Етюд про абсурд». Камю проголошу¬вав: «Поза людським розумом немає абсурду. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Але абсурду немає і поза світом». Абсурд існує лише в «людському всесвіті», і виникає він із протистояння людської свідо¬мості нерозумному й непроникному світові, з усвідомлен¬ня закинутості людини в цей світ і її минущості. «Якби я був деревом чи твариною, - пише Камю, - проблема сенсу зникла б зовсім, бо я став би часткою цього світу. Я був би цим світом, якому я нині протистою всією моєю свідомістю, моєю вимогою волі. Нікчемний розум проти¬ставив мене всьому творінню, і я не можу відмінити його розчерком пера». З цим усвідомленням дійсного місця лю¬дини у світобудові з'являється відчуття абсурду, який і є її «метафізичним станом у світі».
Але абсурд береться Камю як вихідний пункт роздумів, на перший план в есе висувається питання про виходи із цього «метафізичного стану». Це питання вирішується ав¬тором категорично. На його думку, існують тільки два виходи із стану абсурду, універсального безглуздя: фізич¬не самогубство, тобто знищення того, хто волає про сенс життя, або «філософське самогубство», стрибок через стіну абсурду в ілюзію, що наділяє вакуум людським змістом і сенсом. Піддаючи обидва ці варіанти докладному аналізу, заснованому на численних прикладах і прецедентах, Камю, зрештою, не схиляється до жодного з них.Але що ж тоді пропонується? Відповідь слід шукати в заключному нарисі, який дав заголовок усьому есе. Тут Камю звертається до грецького міфу про Сізіфа. Мисляча людина уподібнюється автором цьому міфічному герою, вона приречена на вічне протистояння абсурду й боротьбу за самоствердження без надії на перемогу. «Сізіф, пролетарій богів, безсильний і бунтівний, знає про безкрайність своєї сумної долі; про неї він думає, спускаючись із гори. Ясність бачення, яка мала бути його мукою, перетворюється на його перемогу». Отже, ясність розуму не тільки відкриває
людині трагізм її існування, але й стає її єдиною опорою і джерелом сили, що дозволяє кидати виклик богам. Одне слово, в заключному нарисі «Міф про Сізіфа» екзистен¬ціалізм обертається на трагічний стоїцизм, що загалом характерно для Камю.
II. Створення роману «Чума», тематика та проблематика твору.
Звернути увагу учнів на важливі моменти в компо¬зиції твору.
Перші начерки до роману «Чума» були зроблені Камю ще на початку 1941 р., коли він вчителював в Орані. Пер¬ший варіант твору був завершений у 1943 р., але автора він не задовольнив, і робота над романом тривала, вбираючи новий життєвий досвід Камю, учасника руху Опору. Вийшов роман у післявоєнний час, 1947 року Він став завершеним втіленням того, що Камю осмислив і пережив у роки суворих випробувань, вираженням значних світо¬глядних зрушень і відкриттям нових істин. Порівнюючи «Стороннього» й «Чуму» в цьому розрізі, їхній творець писав: «Чума» в порівнянні зі «Стороннім», безперечно, знаменує перехід від самотнього бунтарства до визнання спільноти, чию боротьбу необхідно поділяти. І якщо існує еволюція від «Стороннього» до «Чуми», то вона відбу¬вається в напрямі до солідарності й співучасті».