Відображення філософсько-лінгвістичної концепції Толкіна у "Чоловічку з Місяця"
Щоб показати настільки філософсько-лінгвістична концепція Толкіна пронизує всю його творчість, ми розглянемо її не на основі його концептуальних творів - "Володарі перснів" чи "Сільмарілліоні" - а на основі двох віршиків для дітей про Чоловічка з Місяця.
Ці такі прості, на перший погляд, віршики, при уважнішому розгляді виявляються зовсім не простими. Вони є досить глибокою лінгвістичною і літературною грою, у дусі Льюїса Керролла, якого теж часто сприймають як "дитячого письменника", не розуміючи всієї глибини його книг про Алісу - від ілюстрацій принципів математичної логіки, можливості психоаналітичних інтерпретацій (не дарма ним так захоплювався Набоков) до передумов постмодернізму (в інтертекстуальності, лінгвістичній грі)[1], а також як зображення свідомості людини, зокрема під час творчості[2]. І хоч творча концепція Толкіна зовсім відрізняється від Керроллової, все ж у цих письменників багато спільного.
Перш ніж перейти до самих віршів, слід у кількох словах розглянути ту саму "концепцію творчості", яка там ілюструється. Слідом за Томом Шиппі[3] ми бачимо її, в першу чергу, у двох аспектах: "філології" та "реконструкції".
Поняття філології у англійській науці сильно відрізняється від вітчизняного[4]. Там це асоціюється більш з лінгвістикою, і розуміння філології, як об’єднання мовознавства та літературознавства відстоював саме Толкін, ідучи проти більшості. Він вважав, що дослідження художніх текстів не можна проводити без лінгвістики, він сильно зневажав літературознавство у традиційному вигляді, "літературу"[5]. Для прикладу наведу кілька слів з його лекції про "Беовульфа": "I have not been a man so diligent in my special walk as duly to read all that has been printed on, or touching on, this poem. But I have read enough, I think, to venture the opinion that Beowulfiana is, while rich in many departments, specially poor in one. It is poor in criticism, criticism that is directed to the understanding of a poem as a poem. It has been said of Beowulf itself that its weakness lies in placing the unimportant things at the centre and the important on the outer edges. This is one of the opinions that I wish specially to consider. I think it profoundly untrue of the poem, but strikingly true of the literature about it. Beowulf has been used as a quarry of fact and fancy far more assiduously than it has been studied as a work of art"[6]. Саме його зневажливе ставлення до літературознавства. літературної критики і зумовило, значною мірою, неприйняття спочатку його творів критикою. Можна відзначити, що літературна критика також просто "не зрозуміла" його. Адже твори Толкіна нехтують основними принципами літературної творчості, вони не піддаються традиційному літературознавчому аналізу, видаються белетристичними (твори для дітей, "Володар Перснів", але "Сільмарілліон", "Втрачені сказання", "Незакінчені сказання", "Повернення Беортнота..." аж ніяк белетристичними не назвати, це цілком "елітарні" твори, якщо слідувати за визначенням Ортега-і-Гасета). Ці твори виникли, у першу чергу, з його захоплення лінгвістикою, зі створення штучних мов, виникли з бажання створити для цих "художніх" мов ареал існування. Толкін відстоював об’єднання лінгвістики і літературознавства в одну науку (щоправда на основі лінгвістики, зокрема історичного мовознавства - сфери його зацікавлень). Саме це гіпотетичне об’єднання, щось середнє між лінгвістикою та літературознавством, він вкладав у поняття "філології".
Концепція "реконструкції" у творчому методі Толкіна цілком постмодерна, вона має дуже багато спільного з художніми прийомами, наприклад, Борхеса. Нагадаємо, Борхес створював свої новели на основі інших текстів, використовуючи приховані цитати, відсилання до реальних творів й авторів (та до неіснуючих). Він писав свої твори не на чистому аркуші паперу, як до нього, а на основі вже написаних творів (реально чи гіпотетично написаних), створюючи своєрідні палімпсести. Таким чином виходив багатомірний текст, де, окрім верхнього рівня, поверхового сюжету, існує сюжет глибинний, що відсилає до інших творів, до іншої культурної традиції, до історії, охоплюючи величезний тематично-образний комплекс. Тобто має місце постмодерністичний синтез, на відміну від модерністичного аналізу (це досить умовні дефініції). Все це дуже близько Толкіну, адже його прийом "реконструкції" ґрунтується саме на цьому, хоч і має трохи іншу мету, ніж інтелектуальні бібліографічно-текстуальні ігри Борхеса."Реконструкція" полягає у тому, що за написаним твором повинен проглядатися інший твір, обов’язково давніший, з прадавньої традиції, прадавньої культури (переважно давньоанглійської, але іноді й інших). Якщо творчість Борхеса можна ототожнити з "палімпсестом" то творчість Толкіна з "Беовульфом" чи "Піснею про Нібелунгів" - рукописом, що зазнав безліч переписувань, під час яких змінився настільки, що вже ледь проглядається його справжнє джерело. Тільки за допомогою "реконструкції" можна уявити собі датський "Пра-Беовульф" чи бургундських "Пра-Нібелунгів". Читач повинен реконструювати той прадавній текст, тільки так він зрозуміє задум автора, що часто полягає саме у цьому протиставленні давнього-сучасного.
Цей прийом взятий Толкіном з історичного та порівняльного мовознавства. Толкін прийшов у лінгвістику, коли компаративістика й історія мови зазнавала занепаду, після захоплення нею у ХІХ столітті (спроби реконструювати праіндоєвропейську мову, прагерманську, праслов’янську тощо). Тим не менш він був одним з небагатьох хто відстоював ці дисципліни, які під час викладання Толкіна значно скорочувались. Ця боротьба, що велась переважно проти традиційного літературознавства, було приречена на поразку. Проте саме така боротьба була характерна для світогляду Толкіна. Таким чином всі твори Толкіна передбачають наявність якось тексту на задньому плані, якоїсь прадавньої легенди, що призабулась чи зовсім виродилась у дитячий віршик. Саме такий ключ до розуміння його творів для дітей: віршів та казок.