Микола Чернявський. Життя і творчість

Сумом серця не рань,

А до праці повстань,

Себе там покажи.

Не сумуй, не журись.

Вір, що ніч промине,

Зійде сонце ясне, -

Тому сонцю молись.

Не сумуй, не тужи,

Бо пропало не все:

Що весна принесе,

Те в душі придержи –

І кохай, поливай,

Від грози бережи!..

“Я пропав!” не кажи:

Кволі гинуть нехай!..

(“Товаришеві”)

Поезії Миколи Чернявського властива розмаїтість інтонацій, настроїв, почуттів. У ній лунають чи не всі тони, напівтони й відтінки життя, світу, людських станів. Його вірші бувають мажорними й елегійними, іронічними й гірко-сумними, жартівливими й викривальними, інтимними й публіцистичними, натуралістичними й сповідальними, романтичними й аналітичними, стриманими й патетичними.

До патетики митець звертається переважно тоді, коли йдеться про історичну долю України – її запорізьку давнину та про її майбутність. У цих випадках поет створює емоційно загострені рядки-гасла, рядки-формули на кшталт “Ти не загинеш, Україно!” або “О ні, Вкраїна не загине!”Патетичні лексично-інтонаційні візерунки є наскрізними для творчості М.Чернявського. У поетичному циклі “Катеринослав” (1889) саме величний дух і піднесений стиль формують урочистий пафос твору. В поезіях “Веди мене, я йду з тобою!..” (1891), “Заклик до моря” (1895), “Не падаймо духом, не знижуймось, друзі...” (1895), “Народ” (1896), “Встань зі мною, хто несплячий...” (1897), “Три брати (Іванові, Миколі та Панасові Тобілевичам)” (1900) патетично стверджується не тільки ідея свободолюбства, але й право кожної особистості – мистецької, інтелектуальної, пересічної на духовну свободу.

В історичних асоціаціях і фресках “Богданова інтродукція (1648)” (1901) та “Богданова слава (1648)” (1902) на піднесеній емоцій¬ній ноті, у річищі давньоукраїнської ритмопісенної стилістики звеличується мотив національної волі як найвищого сенсу устремлінь народу.

І дзвіниці гудуть, аж хитаються...

А Богдан у Софії вклоняється.