Шпори з естетики

Людина вперше усвідомлює себе у міфах і використовує міф як розповідь про Всесвіт, явища природи, про традиції та звичаї людей. Історичні події. Міфи Стародавньої Греції систематизувалися, допи¬сувалися різними поетами або використовувалися ними у професійній творчості. Відомо, що ГЕСІОД саме на основі міфів написав «Тео¬гонію» — поему про походження богів. Важливу роль для європейсько¬го читача відіграли «Метаморфози» відомого римського письмен¬ника ОВІДІЯ — виклад стародавніх міфів.

Поетичні образи стародавніх міфів не лише залишилися в історії світової культури, а й вплинули на долю мистецтва, викликали чис¬ленні інтерпретації з творчості більшості видатних митців. До грецької міфології зверталися Дайте і Шекспір, Боттічеллі і Леонардо да Вінчі, Рубенс і Рембрандт, Шіллер і Гете, Сковорода і Шевченко, Франко І Леся Українка.

Практика звернення до міфопоетичних символів збереглася і з XX ст. Звертаючись до творчої спадщини Д. Джойса, Б. Брехта, А. Франса, А. Камю, М. Булгакова та інших, ми бачимо, яке велике значення мали міфи не лише в образній структурі цих творів, а й у формуванні філософської концепції, в обгрунтуванні морально-психологічної позиції конкретних героїв.

Проблема співвідношення естетики і мистецтвознавства приверну¬ла увагу і німецького естетика МАКСА ДЕССУАРА (1867 — 1947). Він чітко і послідовно відокремлював загальноестетичну пробле¬матику від мистецтвознавства. Як у теоретичних дослідженнях — «Ес¬тетика і загальне мистецтвознавство» (1906), «Систематика і історія мистецтв» (1914), так і в організаційній діяльності щодо об'єд¬нання європейських естетиків у теоретичній школі «Естетика за¬гальне мистецтвознавство», Дессуар виходив з тези про підпоряд¬кованість сфери художнього сфері естетичного (як більш об'ємній). Іс¬нуючи самостійно, мистецтвознавство — сфера художнього — має вра¬ховувати можливості естетики — сфери естетичного. Водночас Дессуар намагався відокремити мистецтвознавство від філософії мистецтва, адже філософія мистецтва руйнує «теоретичну чистоту» наук про мистецтво.

У працях Дессуара присутнє поняття «естетично-мистецтвознавчий» (підхід, аналіз тощо), але ставлення до філософії як основи естетики загалом негативне, адже філософія «принижує» естетику. Роз¬мірковуючи над проблемою місця естетики в структурі міжпредметних зв'язків, Дессуар орієнтував естетику на пошук зв'язків з етнологією, історією, психологією.Спробами знайти нові шляхи зближення естетики і мистецтво¬знавства позначена позиція найвпливовішого французького естетика XX ст. ЕТЬЄНА СУРЙО (1892—1979). Ще у 30-50-ті роки в роботах «Майбутнє естетики» (1929), «Співвідношення мис¬тецтв. Елементи порівняльної естетики» (1947) Сурйо нама¬гався розглядати твір мистецтва як становлення нової реальності, а види мистецтва він визначав через специфіку чуттєво-смислових елемен¬тів — квалій (від лат. qualia — якість). Саме через засоби оформ¬лення квалій, а ними є звук, колір, світло, слово, рух, може виникати самобутній «космос» — художній твір, позначений оригінальністю, неповторністю, авторським баченням світу.

Проблему співвідношення естетики і мистецтвознавства досить активно розробляли представники російської естетики — Ю. Борев, А. Єремєєв, А. Зісь.

21. ІСТОРИЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВАМистецтво, як і кожне соціальне явище, має свою історію, що започатко¬вана наскельними зображеннями тварин, ритуальними танцями і спі¬вами, кам'яними ідолами тощо. Нині вже загальновідомо, що розуміння розвитку мистецтва як прогресу не є правомірним. Незаперечним є й те, що певні періоди його роз-вою не збігаються із загальним розвитком суспільства. Конкретно-історична форма суспільної практики, що ґрунтується насампе¬ред на певному типі суспільного виробництва, породжує специфічний естетичний досвід, який детермінується певною сферою опанованого людиною буття. Позитивні зру шення в загальному соціально-економічному становищі суспільства розвиток науки зумовлюють можливість і потребу дедалі глибше до* сліджувати внутрішній світ людини, її' соціальні відносини. Такий взаємозв'язок усіх елементів суспільно-історичної практики та ес¬тетичного досвіду суспільства дає можливість поділяти історію ми¬стецтва відповідно до історичних епох, крізь які пройшло людство. Правомірність таких понять, як первісне мистецтво, що за тривалістю охоплює майже три чверті історії, зумовлена насамперед характером матеріального виробництва, яке не виходить за межі збирання та по¬лювання. Епоха варварства, коли людство здійснювало перехід від збирання й полювання до продук¬тивного господарювання, час формування моногамної сім'ї та пер¬ших політичних організацій суспільства, характеризується принци¬повими здобутками, що зумовили перехід до цивілізації. Історія мистецтва, якою її сформувала у XVIII ст. європейська наука, псі чинала відлік з грецького та римського античних мистецтв як найдав¬ніших із відомих людству. Засновник історії мистецтва Й. Й. Вінкель-ман, створивши «Історію мистецтва давнини» (1764), висунув ідею ро¬зуміння мистецтва як суспільної діяльності великого значення, як ви¬раження глибинних і найістотніших поривань народу. Згодом в результаті ґрунтовного дослідження античного мистецтва було виявлено зв'язок його з мистецтвом східних народів — носіїв ще дав¬нішої цивілізації'. Саме вона справила великий вплив на античні куль¬тури Греції й Риму, а отже, на всю європейську цивілізацію. То було мистецтво Шумера і Аккада, Стародавнього Єгипту, Вавилону, Асси¬рії та інших держав і народів, які населяли територЬо Малої АзІЇ й роз¬вивалися на приблизно однотипних економічних і культурних заса¬дах, мали спільні риси культури і були пов'язані не тільки війнами, а й культурним, господарським обміном та запозиченнями. . Вже такі послідовники Й. Вінкельмана, як И. Гер-дер, Ф. Шиллер, В. Гумбольдт, Й. Гельдерлін та Г. Регель, починали загальну історію мистецтва саме з мистецтва Стародавнього Сходу.Щодо історії європейського мистецтва, то його вже доволі тісно пов'язува¬ли з визначеними на той час основними культурно-історичними епо¬хами — середньовіччям, Відродженням і Новим часом Мистецтво Нового часу — періоду, що збігається з розвитком та форму¬ванням капіталістичної економічної формації, а в ширшому розумінні європейської цивілізації, — характеризується складною внутрішньою диференційованістю, а отже, іншими принципами історичної періо¬дизації. Бароко і класицизм, сентименталізм і романтизм, класичний і критичний реалізм — історичні форми мистецтва так званої буржуаз¬ної або, за сучасним визначеням, гндустріальної доби до її кризи на ме¬жі XIX—XX ст. Вони характеризуються як виразники певних духовних рухів і принципів художнього відображення дійсності, Якщо названі художні течІЇ спершу змінюють одна одну за часом, то починаючи з другої половини XIX ст. виникає особлива ситуація, коли одночасно існує знач¬на кількість художніх напрямів і течій як споріднених між собою, так і принципово протилежних: реалізм і натуралізм, так званий соціалі¬стичний реалізм і модернізм (абстракціонізм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, дадаїзм тощо). Поряд із ними формувався і специфічний феномен модерної доби, що дістав назву масового мистецтва, або ма¬сової культури.Культуру сучасної доби визначають як культуру постмодерну, що сформу¬валася в умовах переходу до постіндустріального та інформаційного суспільства. Для постмодерну характерним є вихід мистецтва за межі традиційних і звичних визначень, існування в ширших життєвих кон¬текстах. Щодо закономірностей історичного розвитку, то вони реалізуються як ді¬алектична взаємодія художньої спадкоємності, традиції' і новаторства.Художня спадкоємність — це внутрішня тенденція розвитку мистецтва, що забезпечує збереження художніх надбань, розвиток змісту й ро3' ширення сфери мистецтва. Саме спадкоємність забезпечує наступний поколінням засвоєння художнього досвіду; від нього відштовхується нове поколшня, завдяки чому має ширший простір для творчості. Художня традиція — закріплена в художньому досвіді, свідомості єдність художнього змісту й форми, що забезпечує адекватне художньому вті¬ленню сприйняття об'єкта художнього відображення. Традиція є не¬обхідною умовою існування культури взагалі і мистецтва зокрема, адже вона гарантує збереження культурного і художнього досвіду, зв'язок і взаєморозуміння поколінь.Художня спадкоємність характеризує акт і результат художньої творчо¬сті щодо засвоєння традиції, Художнє новаторство — тенденція розвитку мистецтва, в основу якої покладено співвимірність та співзвучність часові, здатність здійснити розвиток нового змісту, а також відшукати, створити відповідні зобра¬жально виразні засоби. Співвідношення між традицією і новаторством, а отже, й характер спадко¬ємності є досить гнучкими, і в різні історичні періоди в різних типах культури ця взаємодія відбувається специфічно.22. Предмет мистецтва, художній образ, зміст та форма.