Шпори з естетики

І, нарешті, найхарактернішим для піфагорійського вчення є те, що гармонія в них має числове вираження, що вона органічно пов'язана із сутністю числа. Піфаго¬рійці створили вчення про продуктивну сутність числа. Вони вважали математичні основи початком всього існую¬чого і уподібнювали всі речі числам. Числова гармонія лежить в основі загальноантичного вчення про космос із симетрично розташованими і настроєними на певний му¬зичний числовий тон сферами. Піфагорійці ввели число¬вий момент в саму космологію. Вони визнавали, що форма Всесвіту має бути гармонійною, і надавали їй вигляду симетричних геометричних фігур: Землі — форму куба, вогневі — форму пірамід, повітрю — форму октаед¬ра, воді — форму ікосаедра, сфері Всесвіту — форму до¬декаедра. Саме з цим пов'язане відоме піфагорійське вчення про гармонію сфер. Піфагор та його послідовники вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику. Тому космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом.Принципово нове вчення про гармонію сформулював пізніше відомий грецький діалектик Геракліт. Його ро¬зуміння гармонії ґрунтується на ідеї збігу протилежнос¬тей, на діалектиці єдності і множини. Гармонія у Геракліта виникає через боротьбу протилежностей. Іншими сло¬вами: без боротьби немає гармонії, як і без гармонії немає боротьби. Вчення Геракліта відрізняється від піфа¬горійського, в якому діалектика гармонії розуміється ще формально і схематично.

Значний внесок у розвиток категорії гармонія зробили визначні давньогрецькі філософи Сократ, Платон і Аристотель. Платона, як і Сократа, не задовольняла чисто космологічна і математична теорія гармонії піфагорійців. На його думку, гармонія більш стосується моральної сфери і розуміє він її як відповідність зовнішнього внутрі¬шньому: "справді, коли я чую, як говорять про доброчес¬ність чи якусь мудрість людини, котру воістину можна назвати людиною і котра сама цілком відповідає тому, що говорить, я надзвичайно радію, дивлячись водночас і на того, хто говорить, і на те, що він каже, як одне другому пасує й узгоджується. І така людина здається мені воісти¬ну музикальною, тому що вона добула найпрекраснішу гармонію не з ліри чи якогось іншого засобу гри, а з самого життя, погодивши в собі самій слова з ділами .».

Розуміння платонівського та інших античних вчень про симетрію буде неповним, якщо обминути розгляд таких понять, як міра, симетрія, домірність тощо. Слід мати на увазі, що поняття міри виражалось у греків за допомогою різних термінів. Найбільш поширеними є meros (міра),metrion (мірність, домірність), еrumetros (розмірений), symmetria (симетрія), mesos (середина, центр),mesotes (центр, центральність). Саме з цього ряду понять стає зрозумілим, чому гармонія не можлива без міри.

Про міру (meros) Платон пише, що завдяки їй відбу¬вається коловорот космосу. Що ж до міри як metrion, то це є середина між надмірністю та нестатком, яка зустрічається скрізь і допомагає уникнути крайнощів. Близьке до цього і поняття symmetrіа, бо являє собою певну міру, що наближає її до гармонії. Якщо symmetrіа і не рівнозначна гармонії, то вона є однією з умов її виникнення. І навпаки, anumetrіа (безмірність, нерозмірність) є синонімом потворності, відсутності довершеності і гар¬монії.

Отже, платонівська концепція гармонії осяжніша і багатша за піфагорійську — вона свідчить про намагання пов'язати гармонію з духовним світом людини і розробити її за допомогою понять, які є модифікаціями міри: мір¬ність, розміреність, симетрія тощо.

Що стосується Аристотеля, то він використовував тер¬мін гармонія не дуже часто, надаючи перевагу іншим, близьким до нього за змістом. Аристотель зближує насам¬перед терміни гармонія і порядок, і тоді гармонія розумі¬ється як діалектичний перехід безпорядку в порядок і навпаки.

Гармонію Аристотель визначає також за допомогою понять міра, порядок, величина, симетрія. Та головним для його естетики є поняття середина (mesotes), яке він трактує досить широко, застосовуючи до кожної сфери людської діяльності. Аристотель вважає кожну людську чесноту серединою між двома крайнощами: мужність — середина між боягузтвом і відвагою; впевненість — сере¬дина між смиренністю та гнівливістю; щедрість — середи¬на між скупістю та марнотратством. Відповідно, середина, за Аристотелем,— це запобігання крайнощам. Отже, вона є щось середнє між надмірністю та нестачею і в цьому значенні являє собою довершеність.

Категорії гармонії і міри широко використовувалися й у Новий час, проте вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою яких усвідомлюва¬лися нові естетичні проблеми. Певний підсумок розвитку розуміння гармонії і міри знаходимо у Гегеля. Гармонію він розглядає в системі споріднених естетичних понять — правильності, симетрії, закономірності. Правильність, на його думку, є найбільш елементарним і абстрактним вияв¬ленням довершеності. Вона створюється шляхом однако¬вого повторення певної фігури або мотиву, а отже, повніс¬тю виключає усяку різноманітність, в усьому передбачає однаковість і тотожність. З усіх ліній найбільш правиль¬ною є пряма, а з геометричних фігур — куб.З правильністю пов'язана і симетрія. Але тут вже не досить одноманітного повтору тієї самої визначеності, що має місце в абстрактній правильності. Симетрія вимагає також і здійснення розрізнених у розмірах, положенні, формі, кольорі певних визначеностей, які, об'єднуючись, створюють симетрію. Обидва ці поняття, з точки зору Гегеля, характеризують кількісну визначеність речі, однак ще не відкривають діалектичного співвідношення кількос¬ті і якості. Що ж до гармонії, то вона має відношення не тільки до кількісної, а й до якісної визначеності, містить в собі три складові — внутрішню єдність, цілісність і узгодженість.Поняття гармонії у Гегеля передбачає і наявність дисгармонії. За його словами, гармонія не боїться проти¬лежностей, їхньої гостроти і розірваності. Синтез кількос¬ті і якості відбувається, мовляв, скрізь — в неорганічному і органічному світі, в суспільній, етичній та естетичній сферах.Гегель, як бачимо, розглядав свої категорії діалектич¬но, в процесі їх становлення та взаємопереходу. А це означає, що ні якість, ні кількість не є в нього сталими категоріями. Якість переходить через різні свої моменти, поки не вичерпає себе, не прийде до свого заперечення, поступаючись новій якості. Цей перехід відбувається за рахунок насамперед кількісних змін. А відповідність певної кількості, що забезпечує певну визначеність якості, є мірою.