Проблеми реконструкції в науковому пізнанні
Тут доречно нагадати про головнi тези концепцiї Фейєрабенда. Одна з них - це принцип необмеженої пролiферацiї, чи розмноження, помноження конкуруючих i прямо альтернативних одна однiй гiпотез. Друга теза - це принцип теоретичної впертостi чи мiцностi, тобто вiдмова вiд введеня у гносеологiчний вжиток яких-небудь альтернବ¬тив та впертого збереження вже наявних теорiй. Взаємовiдношення цих двох принципiв розгортається в рiзноманiтних вимiрах, але вони тяжiють до злиття, в якому врештi решт, приходять до взаємо¬тотожнення.
Сутнiсть принципу пролiферацiї гiпотез Фейєрабенд коротко ви第¬начив при допомозi крилатого виразу "припускається все". Але на це ж саме орiєнтує й принцип впертостi, з якого, за Фейєрабендом, випливає готовнiсть, "якщо хочеться", примиритись з будь-якою з iснуючих теорiй, якими поки що користуються за вiдсутностi кращих, або до яких звикли. В цих теорiй, можливо, є багато недолiкiв, слабких пунктiв, суперечностей з iншими теорiями i фактами, якi вони намагаються оформити у своїх рамках, "усерединi себе", але на цi недолiки та суперечностi (як моменти несумiсностi) чи хоча б на частину з них можна, на думку Фейєрабенда, не звертати уваги, а отже - дiяти вiдповiдно до принципу "роби, що бажаєш" (як це зфо𬬬мульовано у нiмецьких виданнях праць Фейєрабенда).
З iншого боку, принцип пролiферацiї у своєму безпосередньому змiстi реагує на такi вiдчутнi недолiки iснуючих теорiй, як несשּׁ¬роможнiсть подолати логiчнi суперечностi iз зформульованими в їх рамках новими фактами, а тим бiльше пояснити їх, не кажучи вже про те, щоб осмислити деякi ранiше вiдомi факти даної областi знання, тобто вирiшити "загадки", що випливають з їх наявностi, прямо пр¬тилежним чином, анiж це робить принцип впертостi: незалежно вiд ступеню дефектiв цi теорiї можна без особливих вагань вiдкинути, замiнивши на iншi, в тому числi й прямо альтернативнi. Але якщо це так, то принцип "роби, що бажаєш" дiє у Фейєрабенда i в якостi м嬬¬таправила оперування двома вказаними принципами, при допомозi як¬го можна переходити вiд першого до другого, i навпаки.
При побудовi рiзного роду гiпотез, що претендують на роль на󬬬кових теорiй, Фейєрабенд рекомендує не розмiрковувати особливо над тим, якi з них бiльше, а якi менше прийнятнi, цiннi, iстиннi: жо䬬¬ну з них, строго кажучи, в рамках дiї двох цих тез зберiгати не доводиться, i жодна з них не заслуговує того, щоб зберiгати її при допомозi вдосконалення. Всi вони в однаковiй мiрi "на щось" пр謬¬датнi, i в той же час - можуть вважатися "зайвими". По сутi, ми бачимо наслiдок принципу фальсифiкованостi Поппера, але доведений до крайностi i такий, що використовується без будь-яких обмежень: якщо принцип збiльшення кiлькостi гiпотез нацiлює на цiлеспрямовବ¬не винищення вже наявних теорiй, то принцип сталостi орiєнтує на таке ж вiдношення до будь-яких заново запропонованих теорiй, пр謬-чому завжди гору бере не порада "зберiгай", а вимога "вiдкидай". А оскiльки i першим, i другим принципами легiтимуються i давнi гiп¬тези (вони можуть бути витягнутi з "темряви забування" i вiдро䬬¬женi i як вже iснуючi, i як майбутнi новi), то обидва принципи ще бiльше спiвпадають.
Дiя принципу впертостi сприяє, якщо використовувати термiн¬логiю запропоновану Куном," нормальним перiодам" в iсторiї наук, а принципу пролiферацiї - "перiодам революцiйних перетворень" в них; однак, застосування iдеї, що "все дозволено", зливає обидва перiоди у один.Принцип впертостi дозволяє iгнорувати суперечливi щодо даної теорiї факти, як би там багато їх не було. Але як бути, якщо їх дiйсно дуже багато i вони тиснуть своєю кiлькiстю? Хiба можна їх абсолютно iгнорувати? Яким великим би не було число таких конт¬¬-рприкладiв (так їх iменував Лакатос), Фейєрабенд вважає, що вiд них завжди можна "втекти", звертаючись до давньої зброї крайнiх релятивiстiв - до конвенцiоналiзму: iснуючу теорiю можна вдосконବ¬лити за допомогою умовно прийнятих додаткiв. Але це означає, що принцип впертостi Фейєрабенда майже не вiдрiзняється вiд принципа Дюгема-Куайна, в якому вiдмiннiсть мiж плiдними припущеннями i конвенцiями-фiкцiями є майже вiдносною.
Теза Дюгема-Куайна є суперечлива: з одного боку, в нiй є розу쬬¬не застереження не вiдмовлятись поспiхом вiд ранiше прийнятих т嬬¬орiй, якi до тих пiр виправдовували себе у практицi пiзнання, д¬поки не вичерпано всi можливостi їх концептуального вдосконалення, а з iншого - ця теза заперечує наявнiсть яких-небудь меж у кон¬¬¬венцiоналiстських вдосконаленнях ранiше прийнятої теорiї.
Коли Фейєрабенд наполягає на принципi безмежного примноження гiпотез, важко позбавитись вiд думки, що висувається дещо прот謬¬лежне принциповi впертостi. В деякiй мiрi тут вiн слiдує за Ляйбнiцем, принципи методу котрого виглядали цiлком протилежними один одному (такими є, наприклад, принципи всезагальних вiдмiннос¬¬¬тей i безперервностi), але гносеологiчно та онтологiчно становили єднiсть. Принцип помноження гiпотез протистоїть принципу їх впе𬬬тостi i об'єднується з ним девiзом "все довзолено". Рекомендуючи не довiряти жоднiй теорiї, як би там багато i яким б вагомими не були факти для її пiдтвердження, Фейєрабенд радить не довiряти i тим фактам, котрi її спростовують чи хоча б з нею не узгоджуються. Дозволяючи зберiгати довiру до даної теорiї, вiн переносить рек¬мендацiю про довiру i на всi можливi альтернативи.