Українська мова
НАЗВА НАШОЇ МОВИ
... Немає в світі ані одного національного іме-ни, яке викликало б проти себе стільки ненави-сти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'¬янська назва території й народу: "Україна", "український". Це свідчить про органічну зміс¬товність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.
С.Шелухин.
1. Упродовж віків мова, яку нині називають ук¬раїнською, мала назви з коренем рус-: руська, ру¬синська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата - білоруська - мало коли бралась до уваги;
вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висува¬лось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мо¬ва".
Вчитаймося в слова радянського академіка Б.Рибакова: "Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окре¬мих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народнос¬ті".
Метафорично зміст цього пасажу можна зобра¬зити так: росло руське дерево, його стовбур над¬гриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки - українська і бі¬лоруська. Стовбур же, звісно, залишився російсь¬кий.А коли так, то "...українці повинні триматися "общерусского" язика, себто великоруського лі¬тературного язика, та тут, очевидно, підмінюються поняття, бо великоруський язик, живий і літера¬турний, зовсім не "общерусский" язик, а таке саме тільки, як і український, "наріччя" того ідеального "русского" язика, чи східнослов'янського, що в дійсності конкретно не існує і не існував ніколи" (М. Грушевський).
2. "Русь" - це самоназва корінного народу се¬редньовічної Київської держави, а також назва са¬мої цієї держави. Це слово і його похідні: "русь¬кий", "русин", "русинський", "руснак" та ін. - на західних окраїнах розселення українського ет¬носу збереглись до наших днів.
Галичина масово перейшла на терміни з коре¬нем україн- у кінці XIX - на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сто¬річчя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свідомо - задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Ро¬сійською та Австро-Угорською.
3. Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Ук¬раїна". Протягом століть слова Русь і Україна вжи¬валась як синоніми. Так, і Хмельницький, і пись¬менники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.
А ще раніше в "Граматиці доброглаголивого еллинословенскаго язика" (її традиційцно називають "Адельфотес"), видрукованій у Львові в 1591 році, навіть на титульному листі написано: "Ко наказанію многоименитому Россійскому роду". Вислови "россійскій род", "росскій род" неодноразово вжи¬ваються і в тексті "Граматики". Проте йдеться тут не про "російський рід" у сучасному значенні, а про рід український, свідченням чого можуть слу¬гувати хоча б приклади слів із "Граматики": дівчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.
Але звідки на Русі взялись слова "Росія", "ро¬сійський"?
4. Слово "Росія" - це слово "Русь" у середньо-грецькому (візантійському) мовному оформленні. Кожен народ пристосовує чужі назви до своєї мо¬ви: поляки кажуть "Польска", а ми - "Польща", хорвати називають свою країну "Хрватска", а ук¬раїнці іменують ЇЇ "Хорватія". Отож і середньовіч¬ні греки називали країну наших предків не "Русь", а "Росія".
5. "Малою Руссю" в XIV столітті називали в протиставленні Великій Русі, тобто Київській Ру¬сі, Галицьке-Волинське князівство, яке займало нинішню Західну Україну з прилеглими територі¬ями (до Дніпра на сході і Чорного моря на півдні;