ФОНЕТИКА

У мовній практиці склалась ціла система правил про спо¬соби передачі усної мови на письмі - орфографія (від грецьких слів orthos — прямий, рівний, правильний і grapho — пишу).

1. Найважливіше в орфографії — як передається на письмі звучання слова. Наприклад, чуючи в першому ненаголошеному складі слова безсмертя звук, близький до голосного [и], ми все-таки напишемо букву е, тобто збережемо форму пре¬фікса без-, який вживається в багатьох словах з наголоше¬ним і ненаголошеним [е]. Цього вимагають правила орфогра¬фії. Так само у словах люди, людяний, людство маємо різне звучання кореня люд-, що зумовлено впливом звукового оточення. Ті самі корені, префікси або суфікси слів можуть зазнавати в мовному потоці звукових змін, вимовлятися по-різному, проте вони зберігають однакове написання, що допомагає впізнавати слово в тексті, швидко сприймати написане.

Отже, одна з проблем орфографії - однакова, усталена передача на письмі слова та його частин, незалежно від їх вимови.

2. Правопис усталює написання слів окремо. Це стосує¬ться всіх частин мови.

У мові відбуваються постійні зміни - перехід одних ча¬стин мови в інші, виникнення нових слів.

Так, наприклад, прислівники на добраніч, на диво, на жаль пишуться за сучасним правописом окремо, а прислів¬ники напам'ять, влад та ін. пишуться разом, на відміну від сполучення іменника з прийменником. Пор.: Читати вірш напам'ять. Він надіявся на пам'ять. Кивати влад співу го¬ловою. Привести в лад усі механізми. Багато питань виникає у зв'язку з правописом складних прикметників, їх написання залежить і від форми поєднуваних слів, і від того змісту, який передає складне слово. Пор.: ідейно-виховний, народно-демократичний, народно-визвольний, народногосподарський, народнопоетичний.

Свої закономірності графічного оформлення мають і складні іменники, написання яких залежить від наявності сполуч¬ного звука між двома основами, що утворюють складне слово.

Написання складних слів разом і через дефіс передбачено правилами.3. У сучасних правописних кодексах багато уваги при¬діляється вживанню великої букви, яка мав відмежовувати власні назви від загальних, що пишуться з малої букви.

Проте на практиці не завжди можна легко визначити характер уживаної назви, тому для багатьох чисто умовних випадків існує простий перелік, як писати ту чи іншу назву.

4. Правила переносу частин слова з рядка в рядок врахо¬вують поділ слова на склади, а також його морфемну будову. Наприклад, не рекомендується голосний чи приголосний ко¬реня приєднувати при переносі до префікса тощо.

5. Орфографія передбачає певні умовні скорочення напи¬саних слів: скорочувати слово можна тільки на приголос¬ний; при скороченні не пропускаються початкові букви та ін.

6. Важлива проблема правопису - передача іншомовних слів. Особливі труднощі виникають у зв'язку з написанням запозичених власних назв. Для їх передачі застосовується, зокрема, транскрипція (передача буквами української мови звучання іншомовного слова) і транслітерація (передача відповідними буквами українського алфавіту на¬писання іншомовного слова).

Орфографія як сукупність правил не може охопити всіх випадків писемної практики. Вона відбиває тільки основні правила, якими треба керуватись у написанні.

2. ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

В основу українського правопису покладено морфоло¬гічний і фонетичний принципи. Характерною рисою орфо¬графії української мови є збереження однакового написання тих самих морфем (коренів, префіксів, суфіксів, закінчень), хоч у вимові можливі зміни цих морфем залежно від су-сідства інших звуків, від зміни наголосу. Це морфологічний принцип правопису.