Українська мова

Отже, якщо не було давньоруського народу, то не могло бути і давньоруської розмовної мови. Для росіян, які пізніше перейняли назву Русь, переінакшивши її на Росію, щоб таким чином висунути претензії на українську територію як прабатьківщину Росії, а українців перехрестили на малоросів, було вигідно носитися з "теорією" про єдину давньоруську розмовну мову. А одна літературна: мова була — староболгарська з нашаруванням рис східнослов'янських мов. Це була мова богослужіння, мова влади, документів, але не мова народу.

Первісною основою української мови була жива мова нашого етносу. Змінювалася, поліпшувалася і літературна мова часів княжої України: переписувачі книг під впливом народнорозмовної стихії робили описки, вставляли слова живої мови. В глибинах усного мовлення народжувалася загальнонародна українська літературна мова. Правда, книжною мовою була строката мішанина українсь¬кої, церковнослов'янської, болгарської, латинської та інших мов, але елементи живої, розмовної мови народу все більше проникають в мову писемну. Варто знати, що в цей час існувала літературна мова майже без домішок церковнослов’янської, т. зв. "руська мова" — спільна літературна мова українців та білорусів. Вона була державною на території України в часи Великого князівства Литовського.

Аж до часів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи Україна майже не спілкувалася з Московським царством, а тому наша мова, пісня, культура в цілому розвивалися окремо від Московії своїм власним шляхом, щедро постачаючи цій державі своїх письменників, педагогів, композиторів, співаків, дяків-писарів, музикантів, друковану продукцію, — і було це задовго до того, як з Болгарії через Україну прийшла туди грамота, азбука. І християнство прийшло з Києва на землі Півночі, які належали до княжої України. Там, за В.Ключевським, жили три фінські племені: мурома, меря і весь зі своїми мовами, які зі слов'янською не мали нічого спільного. Інший російський історик С.Бернштейн писав, що "на північ від Прип'яті слов'янська мова не звучала до середини першого тисячоліття" (а наша мова вже звучала декіль¬ка тисячоліть ще до н. е.). А зарубіжний учений Б.Корчмарик на підставі студій над багатьма історичними джерелами прийшов до висновку, що московська історіографія присвоїла собі традиційний термін "Русь" для цільового ототожнення історичного минулого Київської імперії з Московським царством. У нас не було іншого виходу, як удатися до другої назви — Україна, зафіксованої ще в XII ст. в Іпатієвському літописі. Таким чином, українська мова виникла в глибоку давнину на корінних землях по обидва береги Дніпра. А російська мова, яка ще на початку XVIII ст. називалася московською, виникла з мішанини угро-фінських мов під впливом слов'янських. Це був процес послов'янізації російської мови, в якій первинні, її азійські мовні риси збереглися ще й донині.З ХУ-ХУІ ст. українське письменство стало шукати доріг до розриву з практикою двомовності: одна мова літературна, а друга — розмовна. Почали цей процес Петро Могила, Памва Беринда, Тарасій Земка та інші, які переклали Святе Письмо вже на зрозумілішу для українського читача мову, наближаючись до народної, особливо в "Передмовах" і "Післямовах" багатьох книг. Цього вимагав сам народ. В "Антології" Петра Могили чітко сказано, що автор вдається до "розмовної мови" на вимогу спудеїв і викладачів. І хоча москалі накинули нам принизливу, образливу для нашої гідності назву "Ма¬лая Россия", наша мова продовжувала розвиватися і досягла таких висот і таких глибин, що багато хто зрозумів, що "Малая Россия" — насправді це Московія. У 1607 р. священик Решетилівського козачого полку на Полтавщині отець Симон склав збірку проповідей повністю народною мовою, а Лазар Баранович назвою своєї збірки "Меч духовний" сказав, що зрозуміла для народу мова — це його найперша зброя. І хоча москалі опутали наш народ заборонами української мови, вона не вмерла, вона є і завжди буде, бо вона стародавня, вічна.

Дивна мовна ситуація і в діловодстві, проектно-конструкторській документації, звітності. Одразу ж відкинемо закид щодо відсутності необхідної української термінології в технічній, медичній та інших галузях. Це неправда. Ще в радянські часи викладачі, які читали лекції українською мовою, ніколи не зазнавали труднощів у пошуках того чи того українського відповідника. Росія ніколи не була лідером науково-технічного прогресу, отже, переважна більшість науково-технічних термінів запозичена з європейських мов (у томучислі вже з мертвих нині). А основа, скажімо, медичної термінології - латина.

Це не означає, що не існує проблеми творення української науково-професійної, у тому числі й технічної, термінології, її поширення та апробації в наукових і фахових середовищах; унормування і стандартизації, підготовки словників і довідників, уведення наукової термінології до підручників, навчальних посібників, у методичне забезпечення. Йдеться про те, що настав час прокинутися, сміливо взятися до роботи, часом невдячної, інколи затратної з різних сторін, зокрема й фінансової, поволі й виважено рухатися в напрямку утвердження української державності. Настав час, відповідно до Конституції України та Закону про мови, рішуче переводити І навчання в усій системі освіти на державну мову, надаючи широких прав, де є в цьому потреба, мовам етнічних груп.

Місце української мови серед інших слов’янських мов

Українська мова належить до східної групи слов’янських мов, функціонує як національна мова українського народу в Україні. За даними перепису 1989р., у складі населення України, яке становило 51,4млн., чоловік налічувалось 37,4 млн. українців. З цієї кількості рідною українську мову вважали 32,8 млн. чоловік. Поза межами України українська мова в усній формі поширена в Росії, Молдові, Білорусі, Казахстані. Крім того, в усній і писемній формах, зокрема в пресі освітніх і наукових закладах, художній літературі, українською мовою послуговуються українці в Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Сербії, Хорватії, Угорщині, США, Канаді, країнах Латинської Америки, Австралії.