Українська мова
Кирило – геніальній творець слов’янської азбуки, бо лише геніальний учений міг створити слов’янську азбуку, яка була і залишається, за визнанням західноєвропейських учених, найдосконалішим алфавітом європейських народів.
Про походження української мови:Наші прапредки під різними назвами — оріяни, анти, скіфи, алани та ін. — мали, як про це написано вище, свою систему організації і свою рідну мову, своє письмо. Цю систему — організацію разом з вірою — релігією, звичаями й традиціями, військом, монетною системою, власними князями успадкувала княжа Україна — Київська Русь в 2-й половині VI ст.
Ми, люди, — істоти суспільні, тобто такі, що в процесі історичного розвитку об’єднуються між собою на основі взаємних інтересів, постійно спілкуються, обмінюючись досвідом, знаннями, думками, доходячи взаємної згоди або виявляючи розбіжності в поглядах і визначаючи міру типовості та своєрідності кожного індивідуума. А основний засіб нашого спілкування і, зрештою, людського самовизначення — звичайно ж, мова. Через мову, головним чином, за допомогою усних переказів та писемності передається й більшість духовних надбань народів від покоління до покоління. Кожен народ, великий ти малий, усвідомлює себе, об'єднує, зберігає І проносить через віки своєрідну, неповторну сутність, яка називається національною культурою, насамперед завдяки своїй мові. І скарбниця світової культури завжди поповнювалась і поповнюється струменями з чистих джерелі національних культур.
Проте історія свідчить: народ, що втрачає власну мову, яким би значним до пори до часу він не залишався в інших відношеннях, неодмінно знеособлюється, сходить з історичної арени. Й кінець кінцем перестає існувати як народ.
Був час панування антинаукової концепції про існування в IX— XIII ст. якоїсь єдиної давньоруської народності з властивою їй давньоруською мовою, яка нібито почала розпадатися в період феодальної роздробленості, і начебто лише тоді виникли три окремі мови — російська, українська і білоруська, а їх самостійна історія, мовляв, розпочинається не раніше XIV ст. Виступати в минулому (в часи більшовизму) проти цієї лжеконцепції було не тільки безперспективно, а й небезпечно для життя.
Як давно встановлено, виникнення окремих мов сталося після розпаду в середині І тисячоліття н. е. праслов'янської етномовної спільності : східнослов’янські діалекти не утворили мовної єдності, яку можна було б вважати окре¬мою, спільною для трьох народів давньоруською мовою. Не було такої мови! Москви взагалі ще не було — навіть як села.
В добу тоталітаризму (а подекуди ще й тепер) російську мову вважають єдиною прямою спадкоємницею мови Київської Русі, а українську — як таку, що відкололася від давньоруської. До того ж давньоруську (себто пра¬давню українську) мову російські вчені ще й зараз називають "древнерусским язиком", а російську мову не "россиянским язиком" чи хоча б "российским", а "русским". Але ж добре відомо, що до 1710 р. Росія називалася Московією. Така строкатість поглядів на національно-мовне пи¬тання в незалежній Україні — явище неприродне й не¬здорове, її зумовлено «найзлочиннішими геноцидами й лінгвоцидами, чорніших від яких не спізнав на собі «в обіймах» сусіди жоден народ світу. Те й те, як розтлумачують словники, пов'язується з фашизмом... «Житниця» імперії —Україна пухне ВІД голоду в 1933 і 1947 роках (і не тільки!..) — тут втрати навіть чисельніші, ніж у кривавому пеклі другої світо¬вої війни. Знищення ж мови велось постійно: відкрито й голобельно, таємно й витончено. Від московської заборони духовних здобутків Петра Могили, Кирила Ставровецького та інших будителів національної дум¬ки (це 1690 рік) з'явилося аж 16 царських жорстоких указів, а ще ж секретні приписи недремних тоталітарних радянських часів. (Демократична Україна, 2000.— 13 квітня).
У публікаціях ЗМІ лівого проросійського спрямування, особливо на Півдні та Сході України, вже стали звичними ідеї про двомовність, повернення до складу Радянського Союзу, про союзу трьох слов'янських народів (Росії, України та Білорусі), про насильницьку українізацію «українських росіян», неминуче зубожін¬ня української культури без російської мови і навіть про пріоритетність російської культури та мови в пи¬танні об'єднання всіх націй на території України.
Мовна ситуація в княжій Україні була така: існувала церковнослов'янська (староболгарська) мова, на яку з грецької Кирило і Мефодій переклали бого¬службові книги (і на якій велося в церквах богослужіння). Але основною мо¬вою населення на території від Закарпаття до Дону і від Прип'яті до Чорного моря була українська — і в основі вона була такою, як і сучасна, але багато її елементів не збереглося, з'явилися нові лексеми, нові нюанси стилістики то¬що.Про українську мову та її носіїв, які утворили український народ, можна з певністю говорити: починаючи з VI ст., а то й раніше, про що свідчить "По¬слання оріян до хозарів" та санскрит, існувала наша мова. Цікаво, що між українським і білоруським етносами та їх мовами було більше спільного, ніж відмінного, а між російським і українським етносами та їх мовами було більше відмінного, ніж спільного. На думку відомого мовознавця, професора І.Ющука, українська мова формувалась не століттями, а тисячоліттями, її основні елементи виникли в ті часи, коли витворювалася латинська мова. Через те наші роздуми над лекси¬кою санскриту не такі вже й безпідставні. А потім наша мова зазнала різних впливів: мови готів (НІ— IV ст, н.е.), мови гунів (IV— V ст,), тюркомовних ава-рів (УІ-УШ ст.). У VI— VII ст. українська мова вже мала окреслені, майже сучасні обриси, свідченням чого є сербо-хорватська мова. Справа в тому, шо предки сучасних сербів і хорватів у Уї-УП ст. н. е. переселились з Ураїни на Балкани, зберігаючи багато елементів, властивих лише українській мові.