Українська мова

Багато є таємниць у світі, і одна з найбільших з- поміж них – мова. З раннього дитинства і до глибокої старості людина невіддільно пов’язана з мовою. Це єдине знаряддя, що вивищує людину над світом, робить її нездоланною в пошуках істини. Розпочинається прилучення дитини до краси рідної мови з милих бабусиних казок і материнської колискової пісні. Кожен день дає нам урок пізнання. І завжди і скрізь наш учитель –мова.

Ми з вами одержали у спадок сучасну українську літературну мову – багату, розвинену, гнучку. Нею можна висловити все: від найновіших і найскладніших наукових відкриттів до найвеселіших пісень, віршів і оповідань.

Знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу – українську мову. Це мова великого народу, великої культури.

Про походження “України“ та “українців”:Хто ми? Звідки? Ці питання завжди з нами. Відповіді на них ми шукаємо всюди. Спочатку наш предок, щоб вгамувати голод, викопував коріння диких рослин. Поступово він став саджати і доглядати найбільш корисні і поживні культури. Праукраїна – батьківщина землеробів-ральників. Праця на хлібній ниві зумовила осілий спосіб життя оріїв – орачів, усвідомлення ними того, що вони є краянами – мешканцями певної, визначеної у просторі і часі, території, краю-країни. Сталося це у V-IIIтисячоліттях до нашої ери, в добу так званої трипільської культури(назва походить від села Трипілля на Київщині). Трипільці орії густо заселяли дніпровські береги, мешкали у великих поселеннях і мали досить насичену і барвисту культуру – одну з первісних, а можливо й найстародавнішу на Землі.

Потім, як це часто буває на роздоріжжях історії, довгі темні віки кочового розладу, занепаду, застою. Але зв’язок не перервався. Нащадки оріїв-расенів – ті, що залишилися на берегах Дніпр – Славути, і ті, що з різних причин її покинули, а потім знову повернулися до свого краю – країни, - змішувалися з кочівними скотарськими племенами і продовжували камінь за каменем будувати храм української культури.

У І тис. до. н. е. її продовжили скіфи. Скуфією називали наш край і греки, які мали свої колонії у Причорномор’ї. Тогочасні літописці розрізняли скіфів-кочівників,що володарювали у степу, і скіфів-сколотів, які займалися землеробством дещо північніше – на території славянської прабатьківщини. Скіфи-орачі у своїх звичаях і ставленнях до землі-годувальниці зберегли і багато в чому розмаїтили основні риси орійсткої культури.

І знову натиск і свавілля, вогонь і стогони, кров і прокляття.

Серед колишніхскіфсько-сарматських, відомих уже як слов’янських, племен виділися хоробрі і войовничі анти. Так слов’янських предків українців називали інші народи. До речі, слово “анти” мовою народів, що потрапили в українські степи зі Сходу, означає “країні”. Вже з середини І тисячоліття н. е. анти приймають ім’я русів – русинів. Руси об’єднали навколо себе інші слов’янські племена і утворили Русь –Україну. Незабаром центр Руської землі перейшов до головного поселення слов’янського племені полян – міста Києва.

Немає сумніву у давності походження українського народу, в його глибокому міцному корені, який живеться викидаючи все нові і нові паростки, енергією сонця і соками родючої землі. Цікаво осягнути глибокий зміст довічної назви. Край – Україна – це точна визначеністьі окресленість у просторі, бо водночас назва нашої країни є землею, де ми мешкаємо, і краєм-окраїною її. В усякому разі цілком імовірно, що інші народи могли сприймати українців, як “окраїнний” народ. До речі, “Оукраїна”- давнє написання назви нашої землі.

Краянами себе називали стародавні мешканці України, краянами вважають себе й нині українцію.

Перша згадка про Україну зустрічається у Київському Літописі від 1187 року, в якому вказується на глибокий сум народу з приводу загибелі князя Володимира Глібовича у битві з половцями. У літописі 1189 року Україною названа Галичина з Покуттям і Подніпров’ям. У ХІІ-ХІІІ ст. ця назва була поширена на Середньому Подніпров’ї та у Південно - Західній Русі. Термін “Україна” часто вживається і в литовських джерелах.

У мовознавстві існує кілька пояснень походження назви ”Україна”. Довгий час панувала теорія про походження цієї назви від слова “окраїна”. Сучасні дослідники висловлюють інші гіпотези. Так, М. Ткач, спираючись на відомі факти, що східнослов’янські землі поділялися на окремі землі, які називалися країнами, або українами, зазначає, що слово “Україна” семантично споріднене з словами “сторона”, “країна”, “краяти”. Б. Чепурко погоджуючись з попередньою гіпотезою, доповнив її твердженням, що назва “Україна” походить від слова раїна(рай), тобто має значення земного відображення раю на землі.