Українська мова

Алфавіт Кирила і Мефодія. Глаголиця.

На Русі писемність існувала задовго до виникнення християнства: був трипільсько -пелагський, перший у світі буквено-звуковий алфавіт - за IV-III тис. до н.е., а трипільці — попередники стародавніх еллінів. Алфавітів, за дослі¬дженнями М.Суслопарова та О.Знойка, було сім, найдавніші з них — етрусків і пелазгів. Пелазгічне або етруське письмо — фонетичне. А від пелазгів абетку запозичили давні греки, що підтверджують„анти.чні письменники, зокрема Таціт.. Мало того: "алфавіт етрусків в Італії, і алфавіт карійців у Малій Азії, і нарешті — найдавніший грецький алфавіт — усі вони у своїй основі — алфавіт пелаз¬гів, тобто того народу, який жив на території нинішньої України."

Ще задовго до читання грецьких книг українці мали свою абетку з 38-ми літер, В "Панонських житіях" записано, що в Корсуні (Херсонес) св. Кирило зустрів не тільки чоловіка, що розмовляв "руською бесідою", а й мав книги, писані "руськими" літерами. А в "Крехівській палеї” чітко зазначено: "Грамота руська Богом дана русину в Корсуні, від неї вивчився філософ Костянтин

(СВ.КИРИЛО)".Українській алфавіт побудований на основі кирилиці. А оскільки це так, то питання про її виникнення цікавило і продовжує цікавити все нові покоління українців. Узагальнюючі різні припущення щодо походження двох слов’янських азбук, ми обстоюємо позицію тих учених, які стверджують, що все-таки кирилицю, в основі яких лежать грецькі „устроєні” букви, створив Костянтин-Кирило Філософ, систематизувавши грецьке письмо для точнішої передачі фонетики слов’янської мови. У кінці IX – на початку X ст. його учні в Болгарії, очевидно, поповнили азбуку свого вчителя кількома літерами (ю, є, „юси”, . . .). Одночасно з працею моравських вигнанців деякі учні Мефодія, які залишилися в Моравії чи повернулися туди, щоб уберегти слов’янські тексти від переслідувань німецького католицького духовенства, цілком імовірно, могли переробити графічно схожу з візантійським уставом кирилицю (першокирилицю – без доданих пізніше деяких літер) на глаголицю. Для цього вони могли використати вже існуючі різновиди дохристиянського слов’янського письма, так звані „черти”, „різи” та інше. Отже, графічні накреслення протоглаголиці і справді могли існувати в слов’ян раніше, що й дало підстави деяким дослідникам вважати глаголицю „старшою”. Хоча питання „старшого брата” щодо цих двох азбук не має принципового значення. На нашу думку, важливу роль у їх побутуванні відіграли особливості створення та умови використання цих двох графічних систем, побудованих за єдиним принципом, і священних текстів, написаних (перекладених) на їх основі. Після смерті солунських братів глаголиця з Моравії проникла до східних і південних слов’ян, які мали в той час зносини з Римом, хоча, звичайно, вона не могла витіснити більш просту, чітку, зручну кирилицю. Саме локально-специфічними історичними причинами виникнення глаголичної азбуки пояснюється і наявність у глаголичних рукописах моралізмів та латинізмів, штучний характер її ускладненої графіки (своєрідний тайнопис, шифр), що важко засвоюється і відтворюється.

Важливим свідченням вторинності глаголиці (не в плані „старшості”, а саме „якісної”, творчо-змістової вторинності) є її функціональне використання: на землях, де справа Кирила і Мефодія у введенні слов’янської мови як святої зазнала багатолітніх переслідувань, про що свідчать заборони слов’янських духовних книг і слов’янських богослужінь папи Стефана V (886 р.) та Йоанна X (близько 915 р.), що діяли на землях південно-західних слов’ян, які прийняли католицтво, але намагалися зберегти слов’янські переклади богослужінь та інших християнських книг. Таким чином, користуючись графічно відмінним письменством, вони могли підкреслити своє відділення від християн Східної церкви, що перебували під омофором візантійського патріарха і застосовували для письма кирилицю. Так глаголиця засвідчувала певну лояльність південно-західних слов’ян до Римського престолу і водночас давала можливість слов’янам-католикам використовувати Кирило-Мефодіївську спадщину, зберегти повноцінний духовний зв’язок зі своїм національним та загальнослов’янським корінням. Відсутність у глаголиці якихось зв’язків із Візантією та грецьким письмом зумовила поступове примирення з глаголицею Римсько-католицької церкви саме в часи її найрізкішого протистояння з церквою Східною.

Зачинателі слов’янської духовної писемності Кирило та Мефодій визначали права всіх народів світу мати Святе Письмо рідною мовою і не обмежували ніколи будь-якими мовними „догматами” конкретних слов’янських народів на основі їх природних мов, - окрім вимог і потреб доцільності смислу, художньої гармонії, високої відповідальності, євангельському, Христовому духу всіх творів, які обслуговують релігійні потреби слов’ян-християн. Отже, солунські брати могли вже в період своєї діяльності в Моравії поруч із кирилицею розробляти з учнями глаголицю і використовувати її в тих землях, де слов’яни перебували під особливим тиском німецьких католицьких єпископів, які не могли допустити жодних ознак візантійського впливу на підлеглих їм територіям. Можливо, для обох слов’янських абеток були використані елементи „руських письмен”, з якими Кирило познайомився в Херсонесі.

Для віруючої людини не видаватиметься випадковою і та думка, що глаголиця як людське творіння Божої Премудрості – збереглася на віки, стала ґрунтом для багатьох культурних надбань. Не випадково біографи, автори „Житія Кирила”, наголошують на чудесній, надприродній появі кирилиці. Можна опустити якісь деталі, сприйняти символічно якісь перебільшення, але потрібно безперечно визнати: Бог благодатно просвятив Костянтина-Кирила, подвижника-аскета, молитви якого Він слухав.