Україна у системі світогосподарських зв'язків

При цьому прагнення керівництва підприємств обробної промисловості отримувати максимальний прибуток може бути реалізоване в рамках регуляторного впливу держави, що покликаний стримувати некероване зростання експорту деяких товарних груп (сировини, напівфабрикатів та іншої продукції із низькою доданою вартістю), оптимізувати його структуру, максимально забезпечуючи при цьому потреби внутрішнього ринку.

2. Етапи формування експортного потенціалу України.В процесі формування експортного потенціалу виникає необхідність оптимально збалансувати коротко-, середньо-, та довгострокові інтереси держави, ув'язавши їх з динамікою економічних реформ і структурних перетворень у господарському комплексі. Виходячи з аналізу світового досвіду реалізації експортного потенціалу обробної промисловості, визначено три можливих послідовних етапи формування оптимального експортного потенціалу обробної промисловості України.

На І етапі (до 2010 року) необхідно стабілізувати та збільшити виробництво в традиційних експортних напрямах відповідно до стратегічних цілей, традиційних товарних зв'язків, із зміщенням акценту на готову продукцію. Необхідно зберегти експортний потенціал металургійного комплексу та ряду хімічних виробництв, поступово переорієнтовуючи їх на новітні технологічні процеси. В певному розумінні цей етап є «товарно-кон'юнктурним», але його головне завдання закріплення на традиційних ринках, а також експансія на нові завдяки; активному впливу на кон'юнктуру і розвиток наявних конкурентних переваг.

На II етапі (з 2010 до 2020 року) потрібно реалізувати певні тимчасові переваги, що забезпечуються відносно невисокою вартістю робочої сили, наявністю розвинутих виробничих засобів і технологічних знань, а також матеріальних ресурсів. Ключовий елемент цього етапу — орієнтація на залучення іноземного капіталу і підключення обробної промисловості до глобальних технологічних зв'язків.

У наших умовах цей етап може бути реалізований за таки напрямами:

створення виробництв за участю іноземного капіталу для випуску

конкретних марок виробів, які завершують свій життєвий цикл на ринках розвинутих країн;

створення складальних виробництв із привізних компонентів;

створення в Україні машинобудівних виробництв з іноземними інвестиціями;

розміщення в Україні замовлень на виконання НДДКР у тих сферах, де вона має відповідний науково-технічний потенціал.

На III етапі (з 2020 до 2030 р.) доцільно перейти до реалізації конкурентних переваг, втілених у високих технологіях як існуючих, та майбутніх. Україна має такі розробки, і за певних умов вони могло б допомогти експортному прориву. Але, як уже підкреслювалося, для цього треба створити відповідні умови не тільки на внутрішньому, а й на зовнішньому рівні. Йдеться, з одного боку, про державну підтримку таких розробок за рахунок дер­жавних субсидій, а з другого, — про підтримку їх високої конкурентоспромож­ності на міжнародному ринку за допомогою системи міждержавних угод, домовленостей і стратегічних союзів, відстоювання ринкових ніш, допустимого рівня протекціонізму тощо.

Зазначені три етапи формування опти­мального експортного потенціалу не можуть розглядатися ізольовано. Ефективне вклю­чення до світового поділу праці передбачає прорив за всіма трьома напрямами. Але стратегічним пріоритетом є використання конкурентних переваг вищого порядку, втілених в унікальні технологічні та наукові розробки. Одне з основних завдань перших двох етапів, які самі по собі є важливими інструментами формування експортного по­тенціалу, полягає в ресурсному забезпеченні процесу цього формування завдяки конку­рентним перевагам III етапу (такий підхід ви­користовувався в Японії [1, 23]).

Маємо зазначити, що успішне проход­ження Україною зазначених етапів не можли­ве без чіткого та послідовного керівництва з боку держави, основні аспекти якого мають бути окреслені у державній політиці форму­вання експортного потенціалу.

Основними напрямами цієї політики у сфері формування експортного потенціалу обробної промисловості України повинні стати: