Інфузійна терапія і парентеральне живлення
Гемодез — водно-сольовий розчин, що містить 6 % полівініл-пиролідону. Випускають у скляних флаконах ємкістю 100, 250 та 400 мл. Строк його зберігання 5 років. Перед уведенням розчин необхідно підігріти до температури 35—36 °С. Внаслідок низької молекулярної маси гемодез швидко, протягом 4—6 год, виводиться з організму нирками.
Внутрішньовенне введений гемодез справляє детоксикаційний вплив, що обумовлено його здатністю адсорбувати і нейтралізува¬ти токсини безпосередньо в кровоносному руслі й виводити їх нир¬ками. Тому його застосовують при опіковій хворобі, травматичних ураженнях, септичному процесі, захворюваннях печінки, гострих хірургічних захворюваннях органів черевної порожнини, гострих захворюваннях травного каналу.
Гемодез уводять внутрішньовенне крапельно (50—80 крапель за 1 хв). Одноразова доза препарату становить 5—10 мл/кг маси тіла. Повторне вливання проводять через 12 год після закінчення попереднього. Якщо препарат уводять у дозі, що перевищує 15 мл/кг маси тіла хворого, може знизитись AT. Іноді з'являється гіперемія шкіри, деяке утруднення дихання. В разі появи цих реак¬цій вливання гемодезу слід припинити на 5 хв, і після їх зникнення введення препарату продовжити зі швидкістю 20 крапель за 1 хв.
Сольові розчини. У комплексному лікуванні хворих з різними патологічними станами для нормалізації водно-електро¬літного балансу застосовують розчини електролітів. Велике значен¬ня має корекція порушень електролітного балансу, особливо обміну К+, Na+, Cl-, Mg2+. Порушення обміну калію та магнію призводить До зниження синтезу білків. Після операції хворі повинні одержу¬вати не менш як 100—150 ммоль/добу К+ та 12—25 ммоль/добу Mg2+.
Для підтримання електролітного балансу, особливо у разі три¬валого парентерального живлення, застосовують 0,9 % розчин нат¬рію хлориду, розчин Рінгера, розчин Рінгера—Локка, лактасіль, ацесіль.
Корекцію порушень водно-електролітного балансу проводять під постійним контролем іонограми плазми крові з урахуванням діурезу, загальних втрат рідини та електролітів, величин ЦВТ та гематокритного числа.
Сольові розчини вводять внутрішньовенне крапельно в кількості до 2 л за добу, самостійно або разом з глюкозою, кров'ю, еритрицитною масою та кровозамінниками.
Електролітний розчин вибирають залежно від характеру захво¬рювання та вираженості порушень функції печінки та нирок. Вели¬ку інформацію дає визначення в плазмі крові вмісту калію, нат¬рію, хлору, а також кальцію, магнію та деяких інших катіонів.
Одноразове введення сольових розчинів у обсязі, який переви¬щує 1,5—2 л, протипоказане хворим із загрозою набряку мозку та легенів, а також з нирковою недостатністю.
Інфузійна терапія включає в себе парентеральне живлення, спрямоване на відновлення затрат та підтримання потреб організ¬му в енергетичному та пластичному матеріалах.
Парентеральне живлення не може повністю замінити природне харчування, але протягом 10—20 діб може задовільно забезпечити потреби організму в основних поживних речовинах та рідині. Ос¬новними показниками для парентерального живлення є порушення всмоктування речовин у оперованих на органах травного каналу, блювання, пронос, посилений розпад білка в тканинах при опіках, травмах та гарячкових станах.
Задоволення енергетичних потреб організму забезпечується за рахунок введення глюкози, фруктози, сорбітолу та жирових емульсій.Для гальмування розпаду білка в організмі тяжкохворого не¬обхідно вводити достатню кількість вуглеводів (глюкоза, фрукто¬за, сорбітол). Щоб уникнути розвитку флебіту, концентрація глю¬кози в розчині не повинна перевищувати 15—10 %. У разі вищої концентрації інфузію слід проводити у великі вени (підключичну). Для засвоєння глюкози клітинами організму в розчин глюкози по¬трібно додавати інсулін. Вводять 1 ОД інсуліну на 4—5 г сухої речовини глюкози. У післяопераційний період для кращого засвою¬вання глюкози ту саму дозу інсуліну розраховують на 3—4 r глю¬кози.
Медична сестра повинна регулювати швидкість інфузії глюкози, яку необхідно підтримувати в межах 20—30 крапель за 1 хв. Більш швидке введення може призвести до зниження канальцевого по¬рога реабсорбції глюкози та наступної її втрати з сечею.