Інфузійна терапія і парентеральне живлення

Інфузійна терапія і парентеральне живлення. У післяоперацій¬ний період та під час лікування хворих, котрі перебувають у кри¬тичному стані, інтенсивну терапію проводять на тлі адекватної ін-фузії різних середовищ. Показаннями для її призначення є від-шкодування втрат організмом води, крові, білка та електролітів при неможливості або утрудненні їх нормального надходження природним шляхом через травний канал.

Інфузійну терапію здійснюють з метою поповнення об'єму внутрішньосудинної та міжклітинної рідини, корекції порушень КОС, забезпечення парентерального живлення, регуляції реологічних властивостей крові, поповнення формених елементів та окремих компонентів крові, введення лікарських препаратів.

Інфузійну терапію доцільно починати в передопераційний пері¬од і продовжувати під час операції та в післяопераційний період. Ефективність та безпека інфузії великою мірою залежить від правильного вибору вени, в яку її проводять. Під час вибору судини необхідно враховувати: вираженість підшкірної венозної мережі та необхідність забезпечення певної рухливості хворого.

Особливу увагу приділяють дотриманню всіх вимог асептики Щоб запобігти виникненню повітряної емболії, медична сестра псі винна ретельно стежити за герметичністю приєднання голки aöq катетера до судинного русла хворого. Слід враховувати об'єм пла-нованого введення інфузійних засобів, а також тривалість інфузії.

У разі проведення нетривалої (до 2—3 діб) інфузійної терапії перевага віддається пункції або катетеризації периферичних вен. Щоб запобігти проколюванню вени під час руху руки хворого, до¬цільно використовувати голки з пластиковою насадкою, яка зали¬шається у вені після пункції. Проводячи тривалу інфузійну тера¬пію, для катетеризації центральних вен використовують одноразові силіконові катетери. У вену їх проводять через голку.

Важливою умовою ефективності та безпечного проведення інфузійної терапії є розподіл кількості рідини протягом доби. Рідину слід уводити під контролем AT, ЦБТ, частоти пульсу.

Характеристика основних інфузійних засобів. Розрізняють такі інфузійні засоби:

донорська кров і її препарати (еритроцитна та тромбоцитна маса, відмиті еритроцити, суха та нативна плазма, альбумін, про¬теїн), розчини глюкози, препарати парентерального живлення, гід¬ролізати, амінокислотні препарати та жирові емульсії;

колоїдкі синтетичні препарати, що справляють онкотичну дію (поліглюкін, желатиноль тощо), та препарати, що мають дезин¬токсикаційні та реологічні властивості (реополіглюкін, гемодез тощо);

кристалоїдні розчини для поповнення дефіциту води та солей (розчин солей натрію, калію з додаванням солей кальцію, магнію, хлору, фосфору тощо).

Донорська кров. У разі різкої крововтрати переливають кров та плазмозамінні розчини в різних співвідношеннях. У-„разі -тривалої артеріальної кровотечі слід використовувати тільки кров. Об'єм інфузії при крововтраті залежить від її величини та строків подання допомоги. У разі пізнього поповнення він повинен на 50—100 % перевищувати об'єм крововтрати.

З метою поповнення крововтрати використовують консервовану донорську кров та її компоненти, заготовлені із застосуванням різ¬них консервантів.

Нині дедалі більшого поширення набуває переливання еритро¬цитів, відмитих від антитіл та нежиттєздатних еритроцитів. Транс¬фузії відмитих еритроцитів призначають хворим із значною крово¬втратою, гіперкаліємією, онкологічними захворюваннями та при обмінних переливаннях крові. Відмиті еритроцити необхідно переливати в перші 3—4 год з моменту їх заготовки на станції перели¬вання крові. У цьому разі їх трансфузія дуже ефективна і безпечна, не спричиняє гіперсенсибілізації хворого та розвитку небажа¬них реакцій.

Медичні працівники середньої ланки можуть переливати кров тільки під контролем лікаря.Гемотрансфузію проводять після здійснення певних підготовчих заходів, які використовують у такій послідовності: 1) визначають відповідність групи крові, зазначеній на-етикетці флакона, тій, яка вка¬зана в історії хвороби; 2) контролюють правильність зберігання крові (кров потрібно зберігати в холодильнику при температурі + 4 °С); 3) контролюють якість крові у флаконі, його герметич¬ність. Консервована кров повинна бути прозорою, мати жовто-зе¬лене забарвлення. Лінія, яка розділяє формені елементи крові, що осіли, і плазму, повинна бути чітко окресленою. Утворення білого нальоту на поверхні плазми буває обумовлене хільозною (жир¬ною) плазмою. В цьому випадку флакон, не струшуючи, треба по¬містити на 30 хв у теплу воду ( + 37— + 38 °С). Після цього жирна плівка зникає. Якщо плівка має бактеріологічне походження,— вона зберігається. У тому разі, коли буде виявлено тріщину у фла¬коні, просочування крові через шийку флакона, порушення цілості пластикового мішка, гумових ковпачків, матеріал для гемотрансфузії застосовувати не можна; 4) визначають групу крові й Rh-фактор донора і реципієнта; 5) проводять пробу на індивідуальну сумісність; 6) підігрівають кров до кімнатної температури; 7) пе¬ред трансфузією пробку флакона і ковпачок необхідно продезин-фікувати спиртом, після чого приєднати систему для трансфузії; 8) проводять біологічну пробу; 9) коли у флаконі залишається 10—20 мл крові, систему для трансфузії перекривають і кров збе¬рігають протягом доби (у разі виникнення гемотранефузійних ускладнень її направляють на аналіз — сумісність, інфікованість тощо); 10) під час гемотрансфузії і після її закінчення контро¬люють стан хворого (AT, ЧСС, ЧД, t° тіла, діаурез); 11) у разі ви¬никнення ускладнень, обумовлених гемотрансфузією, останню при-пиняють і проводять спеціальну терапію; 12) після закінчення гемотрансфузії заповнюють протокол переливання крові і дані реєструють у журналі.