Сенс смерті
У роки Другої світової війни стали відомими численні факти, коли найзавзятіші атеїсти під час атаки противника падали на коліна і щиро просили Бога простити їм усі гріхи і змилуватися над ними.
Узагалі, так званий масовий атеїзм (або масова безбожність), яким так хизувалися комуністичні лідери, характерний для тоталітарних режимів, зокрема для комуністичного і фашистського. Адже їм не потрібен Творець (Бог), тому що лідери цих режимів самі виконують роль "богоподібного" вождя. Згадаємо хоча б Леніна, Сталіна, Гітлера, Муссоліні та ін. Ось роздуми з цього приводу засновника Ордену (СС) А. Гітлєра: "Я відкриваю вам секрет, — говорив він Раушнінгу, — я створюю Орден (Гітлер говорив про Бургів, школи посвячення першого ступеня). — Звідси вийдуть люди другого ступеня — люди-боги. Людина-бог, з прекрасним обличчям істоти, буде подібна до ікони культа ." Таким чином, замість істинної віри у Всевишнього пропонується віра в ідола. Наші співвітчизники ще добре пам'ятають цей період ідолопоклонства у житті українського суспільства.Оскільки існує людство, то у біологічному сенсі людина відносно безсмертна, адже вона продовжує себе у своїх дітях. Але не тільки суто через біологічне продовження, але й передачею досвіду попередніх поколінь, і моральною відповідальністю за те, яким виросте наступне покоління. Факт народження не завершує цей процес, а лише починає його. Недостатньо подарувати людині світ — необхідно ще, хоч це і важче, подарувати світові людину. І тільки тоді можна сказати про людину, що вона живе у своїх дітях. З цього приводу згадаємо Л. М. Толстого, який писав: "Життя істинне є тільки те, яке продовжує життя минуле, сприяє благу життя сучасного і благу життя майбутнього".
Природним є бажання людини залишити слід на землі, увічнити своє ім'я в пам'яті нащадків. Історія як святиню зберігає імена видатних зодчих, композиторів, учених, художників, які створили безсмертні шедеври, що стали гордістю людства.
Для того щоб сприйняти спокійно смерть, треба бути впевненим, що протягом усього свідомого життя духовні й моральні орієнтації були правильними, а відповідно власний рух життя відбувався у чітко визначених морально-ціннісних координатах. А координатами цими були високі моральні чесноти — правдивість, щирість, солідарність, взаємодопомога, принциповість, співчуття. Роль чеснот полягає насамперед у тому, щоб індивід усвідомив скороминучість земних благ, які досягаються за допомогою цих чеснот. Людина повинна прожити за певними моральними правилами, основу яких становлять довіра, доброзичливість, розуміння й терпимість, відсутність "образу ворога", тобто ворожих, бездоказових і абсурдних уявлень про нібито ганебні й підступні наміри іншої людини.
Людина також протягом усього життя повинна терпимо й доброзичливо ставитися до людей інших націй і народностей, постійно пам'ятати про карбовані рядки євангельської істини: "Немає ні елліна, ні іудея, але є Людина, — брати та сестри во Христі!".
Напевне легше помирати в колі рідних та вірних друзів. "Вірність друга потрібна в щасті, в біді ж вона конче необхідна", — зауважував Сенека.
І насамкінець згадаємо мудрого царя Соломона, якому перед кончиною запропонували "еліксир життя", а він відповів, що не хоче переживати людей, котрих він любив.
Відношення лікаря до смерті пацієнта
Епікур казав, що коли ми існуємо, смерть ще не присутня, коли смерть присутня — ми не існуємо.
Перша зустріч майбутніх лікарів зі смертю відбувається на першому курсі медичного навчального закладу під чає вивчення анатомії. Тут, виявляється, не так страшно, аніж коли студент бачить, як умирає людина. Але це буває пізніше, на третьому курсі. А потім це відчуття супроводжує лікаря все життя. На наш погляд, у справжнього лікаря не виробляється імунітету до смерті. Доказом цього є тяжкі переживання, які з'являються у лікарів після раптової смерті хворих. Дещо легше переноситься смерть пацієнтів з хронічними невиліковними хворобами. Бувають смерті, які лікарі проносять через усе своє життя. Відхід від життя — смерть — примушує дивитися інакше па життя. "Memento morі" — "Пам'ятай про смерть" — вираз, який зустрічається у всіх збірниках латинських афоризмів. Ми про неї часто не хочемо чути й думати. Пригадаємо такі думки Ю. Бондарева в романі "Гра": "Сама правдива правда стає безглуздою, якщо зникає брехня, кимсь навіяна людині про безперервність ЇЇ життя. І ми всі підкорені рятівній брехні . Сама чиста правда не має жодного значення перед великим обманом, який хочуть самі люди". І тут треба добре подумати, коли лікар збирається сказати правду своєму безнадійному хворому. Крім того, не слід забувати, що у прогнозі лікаря щодо життєздатності пацієнта можуть бути і помилки.