Сенс смерті
Релігійний світогляд дає можливість людині ставитися з оптимізмом до критичних ситуацій, у тому числі й до важких невиліковних хвороб, які загрожують трагічними наслідками, аніж світогляд атеїстичний, за якого небо порожнє і по той бік життя — лише небуття.
Тисячолітня релігійна практика виробила різноманітні механізми й ритуали, завдяки яким пом'якшується страх смерті: молитви, причастя, покаяння тощо.
Атеїстичний, світогляд не сприяє звільненню від страху смерті, а лише заганяє його в людську підсвідомість. Недаремно соціальні норми колишнього "атеїстичного" суспільства не схвалювали навіть згадки про смерть і всього, що з нею пов'язане. Ч. Айтматов у романі "Буранний полустанок" майстерно змалював, як черговий по роз'їзду болісно підбирає слова, намагаючись сказати про смерть, уникаючи самого слова "смерть". Відомо також, що суперечності нескінченної жаги життя, викликаної ненаситністю вищими духовними й соціальними потребами людини і скінченністю біологічного існування, — непереборні.
Усе це спонукає людей щоразу звертатися до існуючих з давніх-давен ритуалів суто релігійного характеру. Наприклад, раніше на Русі до смерті ставилися спокійно, помірковано, готуючись до неї заздалегідь: придивлялися до місця майбутнього поховання, яке мало бути поряд з могилами батьків, впорядковували це місце, заздалегідь виготовляли для себе домовину тощо.
" . Адже, щоб "спокійно лягти під святими", треба всім серцем зрозуміти своє призначення: звідси стільки спокою на Русі в розмовах про смерть, стільки природного гумору, спочатку незрозумілого, блюзнірського навіть для молодого вуха, але до якого з роками звикаєш. Так і відбувається поволі, поступово, приготування духу, хоч тіло всіляко упирається, волає, запитує, скиглить, жадаючи нескінченних утіх"(Личутин В. Л. О горе-злосчастии. Некоторые извлечения из книги размышлений о русском характере. — 1987. — № 10. — С. 147, 170.).
Письменник М. Зощенко у своїй "Повісті про розум" з цього приводу так висловився: "Немає сумніву, люди, які так спокійно ставляться до смерті, завчасно про неї думали. Думка про неї не стала для них несподіваною. Вони бачили в смерті природне явище, закономірність життя, що постійно оновлюється. Вони звикли думати про неї як про звичний кінець. І через це помирали, як повинна помирати людина, — без розгубленості, без паніки, з діловитим спокоєм. І це надавало їхньому життю якоїсь величності, навіть урочистості. Таке розумне ставлення до смерті, можливо, навіть подовжувало життя цих людей, адже в їхньому житті був відсутній головний супротивник — тваринний, не завжди усвідомлений страх"(Зощенко М. Повесть оразуме. — М, 1978. — С. 87.).
Таке ставлення до смерті підтримує психічну рівновагу, правильне розуміння людиною цінності й сенсу власного життя.
Але до такого розуміння сенсу смерті треба довго та наполегливо йти. І тут не можуть бути помічниками якісь там педагогічні фантазії на зразок "педагогіка смерті", які передбачають так зване раціональне ставлення дітей та молоді до цієї архіважливої проблеми. Не допомагає також і написання творів на зразок власних некрологів, проведення спеціальних уроків на кладовищах, участь у похоронних церемоніях, догляд за тяжкохворими тощо. Надто вже інтимна та багатогранна проблема сенсу смерті, щоб так просто знайти для її вирішення стандарти емоційного регулювання й відповідні норми поведінки.
Очевидно, насамперед треба звільнитися від рабського страху перед неминучим кінцем. Тільки у такому контексті можна правильно зрозуміти сенс життя: як і будь-який процес, наше життя обмежене природними тимчасовими рамками, які й визначають часовий простір для самореалізації людини. Разом з тим, такий символ — лише одна з умов розуміння істинного сенсу життя. Друга, не менш важлива умова — усвідомлення відносності часових меж людського буття.
Життя — водночас і велике благо, і великий обов'язок. І визначення смертності людини зовсім не знецінює її життя, а, навпаки, наповнює його глибоким змістом, тому що розуміння обмеженості у часі можливостей реалізації своїх планів та цілей змушує зробити насиченішою кожну хвилину життя.Тільки життя, наповнене радістю творчості, усвідомленням корисності своїх діянь, приносить людині радість земного буття, що зазвичай продовжується у її нащадках. "Опредмечуючи" себе в результатах діяльності, людина нібито виносить багатство і неповторність своєї індивідуальності у сферу суспільного життя, робить її надбанням інших людей.
Людина, помираючи, залишає на землі слід, на якому простежується обрис її невидимої присутності в залишених нею справах, творіннях, пам'яті про неї, зафіксованої в самому слові "ховати", що означає "зберігати". Адже ми не говоримо про померлого: "закопали його в землю", а говоримо: "поховали". У цьому слові, як зауважив В. Сухомлинський, — глибокий зміст: "ховати — означає берегти, оберігати (стерегти), дорожити. Таким чином, життя кожної людини включається у нескінченний ланцюг спадковості, стає людським надбанням. Цей постійно удосконалюваний процес мас й інший бік: через предметні форми культури людина присвоює собі унікальність інших людей, вбирає в себе все багатство людського родоводу"(Сухомлинський В. Избр. соч.: В 5 т. — К., 1979. — Т. 2. — С. 265.).