Шок

Важливою складовою є оксигено¬терапія. ЇЇ проводять за допомогою вве¬дення зволоженого кисню в ніс через катетер або маску. У разі розладу дихання (за частоти до ЗО на 1 хв) хво¬рих треба переводити на штучну венти¬ляцію легенів шляхом інтубації трахеї (якщо треба проводити штучну венти¬ляцію легень понад 5 діб, то доцільно виконати трахеостомію).

Оксигенотерапія повинна забезпечу¬вати парціальний тиск кисню в артері¬альній крові на рівні 70—90 мм рт.ст. (9,2—12 кПа). У разі набряку легенів застосовують антибіотики, призначають серцеві глікозиди та діуретичні засоби, зокрема фурасемід тощо.

Контроль за ацидозом здійснюють за допомогою корекції рівня калію в си¬роватці крові та введення бікарбонатів. Якщо вміст останніх становить 15 млмоль/л, треба вводити бікарбонат (70—100 ммоль/л 8,4 % розчину).

Рівень калію при шоку може бути значно збільшеним, що негативно впливає на серцеву діяльність. Тому потрібно як обмежити його введення (з кров'ю, препаратами групи пеніци¬ліну), так і вводити гіпертонічний роз¬чин глюкози з інсуліном (до 20 ОД) та кальцію глюконат (20—40 мл 10 % роз¬чину на 500 мл ізотонічного розчину глюкози). Для нормалізації мікроцир-куляції, окрім інфузійної терапії, зокрема введення розчинів, що по-ліпшують текучі властивості крові (по-лівінілпіралідон, реополіглюкін тощо), застосовують а-адреноблокатори, що знімають спазм периферичних судин, особливо шкіри, та значні дози гідро¬кортизону.

Антикоагулянти, насамперед гепа¬рин, також поліпшують кровоплин у капілярах та венулах, запобігають (та стримують) розвитку розсіяного внутрішньосудинного згортання крові. За розвитку коагулопатіїта фібринолі¬зу поряд із гепарином уводять кислоту амінокапронову, фібриноген та інші фактори згортання крові.Для лікування серцевих порушень за¬стосовують кардіотонічні засоби, зок¬рема серцеві глікозиди (строфантин, корглікон, дигоксин, целанід тощо). У разі виникнення ниркової недостат¬ності, що проявляється як анурією, так і наростанням калієвої інтоксикації та збільшенням рівня сечовини, показані перитонеальний діаліз чи гемодіаліз — залежно від локалізації та характеру травми. Калорійна, легко засвоювана дієта, що частково може бути викори¬стана як джерело енергії, добрий до¬гляд складають важливий компонент заходів боротьби з шоком.

Травматичний шок хоч і супровод¬жується більшою чи меншою крововтра¬тою (зовнішньою, внутрішньопорож-нинною чи внутрішньотканинною кро¬вотечею), але за патогенезом значно складніший від суто геморагічного шоку. Зокрема, значну роль відіграють втрата тканин та інтоксикація організ¬му продуктами некрозу.

Тому в боротьбі з травматичним шо¬ком важливе місце відводиться (після виведення хворого із стану шоку, ста¬білізації гемодинаміки) хірургічному контролю за ділянкою ушкодження з постійним гемостазом зовнішньої кро¬вотечі, максимальним видаленням травмованих тканин (аж до ампутації розміжчених частин кінцівок), гема¬том, пластикою магістральних судин та нервів, іммобілізацією ділянки перело¬му, дренуванням порожнин та у міру можливості первинним чи вторинним закриттям рани. Оперативне втручан¬ня повинне виконуватись після знебо¬лювання. У післяопераційний період також треба тривалий час (3—5 діб) проводити знеболювання.

Післяопераційний травматичний шок за патогенезом не відрізняється від звичайного травматичного, оскільки він пов'язаний з тими самими причинами — травмою, кровотечею, недо¬статнім знеболюванням. Тому терапія загалом така сама, як у разі шоку після випадкових травм.

Травматичний шок опікового гене-зу належить до групи гіповолемічного, розвивається головним чином за раху¬нок масивної втрати плазми (рідкої ча¬стини крові), тоді як втрата еритроцитів практично незначна. Тому для опіко¬вого шоку характерні високі гематокрит і рівень гемоглобіну. Окрім цього, че¬рез втрату значної площі шкіри — органу чуття та регуляції температури, пору¬шуються механізми регуляції життєді¬яльності організму. Це відбувається за рахунок великого поля больового под¬разнення та наростаючої втрати рідини й інтоксикації. Тому в лікуванні опі¬кового шоку знеболювальні засоби, за-місна інфузійна терапія та заходи, спря¬мовані на обмеження втрати тепла та плазми, мають виняткове значення.

Інші види гіповолемічного шоку, зокрема геморагічний та гідроіонодефі-цитний унаслідок гострих хірургічних захворювань органів черевної порожни¬ни (перфоративна виразка шлунка, кишкова непрохідність, гострий панк-реонекроз тощо), вимагають поряд із за¬стосуванням патогенетичних заходів (про¬тибольових, балансу циркулюючої кро¬ві — рідини та поліпшення тканинної перфузії крові) одночасного чи послідов¬ного хірургічного втручання для усунен¬ня причини порушення кровообігу (зу¬пинка кровотечі, ліквідація перитоніту та дренування черевної порожнини).