Управлінські рішення : засоби, мета, метод ICO, методологія оцінки

При використанні методів ІСО треба керуватися наступним:

•Враховувати, що діяльність будь-якої підсистеми здійс¬нює вплив на роботу інших підсистем і всієї системи в цілому. Тому необхідно визначити всі суттєві взаємозв'яз¬ки і встановити їх вплив на поведінку всієї організації в цілому. Це так званий "системний підхід".

•Проводити дослідження силами групи працівників, утво¬реної із спеціалістів різного профілю (інженерів, економіс¬тів, психологів, технологів, математиків і т.п.). Така група зможе всебічно розглянути будь-яке завдання з різних то¬чок зору і вияснити, який підхід чи яка комбінація підходів являється найкращою.

Треба сказати, що спочатку треба випробувати різні підхо¬ди (технічні, економічні, психологічні і т.п.) й вибрати найбільш прийнятний з них.

Наприклад, перед підприємством стоїть завдання підви¬щення продуктивності праці. Як при цьому вчинять спеціалісти? Інженер — технолог буде розглядати проблему з точки зору удо¬сконалення технологічних процесів; організатор — з точки зору покращення організації праці, виробництва й управління, скоро¬чення втрат робочого часу; економіст — з точки зору створення системи матеріальної зацікавленості працівників в результатах своєї праці; соціолог і психолог будуть піклуватися про створен¬ня нормального психологічного клімату в колективі. Але, що повністю очевидно, найбільш доречним буде комплексний підхід. Саме цією позицією, а також дякуючи суті попередньої, метод ІСО багато в чому схожий до системного аналізу.

3. Проводити ІСО в тих системах, в яких неможна з яких-небудь причин здійснювати експерименти, чи якщо ці експери¬менти вимагають великих затрат (в тому числі, й часу).

При цьому використовують статистичні дані, одержані в більшості випадків, і на основі аналізу цих даних встановлювати функціональні співвідношення, що зв'язують між собою багато змінних, які визначають поведінку системи. Виходячи з цих спів відносин, будується модель, яка мас форму рівняння.

Моделі з математичної точки зору можуть бути дуже склад¬ними, але структура їх досить проста

Е = Г(хі,уі),(5.1)

де Е — міра загальної ефективності; f — функція, що задає відношення між Е, хі, уі; хі, — керовані змінні, що визначають поведінку системи; ,уі — некеровані змінні, що визначають поведінку системи (дії

конкурентів, економічна обстановка і т.д.). х, — це ті фактори, па які може вплинути ЛПР, для чого необхі¬дно визначити їх перелік і встановиш значимість кожного фактора.

Щоб знайти оптимальне рішення з допомогою такої мо¬делі, треба визначити значення керованих змінних хі,, при яких міра загальної ефективності буде максимального. Інколи величи¬на Е може бути мірою неефективності, наприклад, Е — величина витрат чи виробничі втрати, які повинні мінімізуватися.Однак, одержане таким чином оптимальне рішення не єди¬не найкраще рішення реального завдання, так як сама модель ніколи не може бути точним описом завдання, інакше кажучи, ступінь підвищення оптимальності залежить від підвищення сту¬пеня відображення моделлю ситуації.

В загальному випадку всі величини, що входять в модель, можна розподілити на три основні групи.

До першої групи відносять, так звані, ендогенні змінні, які інколи ще називають фазовими. Ці змінні визначають стан опе¬рації па даний момент часу. Якщо ці змінні відомі на деякому інтервалі часу, то вважається, що стан операції на цьому інтервалі часу повністю визначено. Як правило, фазові змінні являються кількома функціями і повинні визначатися з самої моделі операції.

До другої групи відносяться екзогенні змінні (чи просто «па¬раметри»). Ці змінні в певному значенні являються зовнішніми по відношенню до моделі, тобто не визначаються з моделі, а по¬винні тим чи іншим способом бути задані ззовні.