Проблеми зайнятості і відтворення робочої сили в Україні

Завдання управління полягає у вивченні якісних аспектів зайнятості, тобто відповідності фізичних, професійно-кваліфікаційних здібностей людини технічним характеристикам робочого місця і виконуваних нею функцій.

По мірі розвитку економіки змінюється структура зайнятості, в кожний даний момент частина зайнятих працівників звільняються з виробництва, разом з тим постійно, через певний час, інша частина, що раніше вивільнилась, повертається в сферу виробництва, пройшовши підготовку і перепідготовку. Такий постійний рух контингентів працівників і визначає особливості зайнятості в ринковій економіці.

1.2. Регулювання зайнятості населення

Управління зайнятістю – це забезпечення ефективної зайнятості працездатного населення, недопущення надмірного безробіття та запобігання процесам маргіналізації в суспільстві; сприяння врівноваженню попиту й пропозиції робочої сили.

Результатом управління зайнятості є досягнення оптимальних співвідношень: між рівнем зайнятості та продуктивністю праці; між попитом і пропозицією робочої сили, сформованих ринковими механізмами; між зайнятістю та ростом доходів; між формами зайнятості (повна, неповна, часткова, самозайнятість); між зайнятістю у галузях і секторах економіки; між зайнятістю та безробіттям; між чисельністю тимчасово незайнятих і мобільним резервом робочої сили; між зайнятістю окремих демографічних і соціальних груп.

Управління зайнятістю з юридичної точки зору є дотриманням кодексу нормативних законодавчих або колективно-договірних актів, якими повинні керуватись партнери при реалізації політики зайнятості.

У відповідності до рекомендації міжнародних організацій і нормативних актів про зайнятість населення при розробці державної політики зайнятості керуються наступними принципами:

•забезпечення рівних можливостей всім громадянам в реалізації права на працю і вільний вибір виду діяльності;

•сприяння ефективній зайнятості, яка запобігає безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

•добровільність праці, у відповідності до якої зайнятість ґрунтується на вільному бажанні громадян. В основі цього принципу, крім права на працю, лежать й інші громадянські права, які розширюють можливості розпоряджатися працівникові своєю робочою силою. Кожен працівник має право самостійно вирішувати питання: брати чи не брати участь у суспільній праці; вибирати найбільш сприятливий (з врахуванням реальних можливостей) режим зайнятості (мова йде про різноманітність форм організації робочого дня, тижня, всього періоду трудового життя людини); вибирати географічне місце працевлаштування;

•сприяння трудовій мобільності. Дотримання цього принципу пов'язано з розвитком системи загальноосвітньої та професійної підготовки з врахуванням загальних закономірностей динаміки професійної структури в період розвитку НТП, нових вимог до якості працівника в умовах ринку, а також з формуванням орієнтації людей на безперервне вдосконалення професійної майстерності, готовність до перенавчання в разі необхідності;•єдність відповідальності, тобто політика зайнятості є складовою загальноекономічного механізму функціонування суспільства. Заходи державної політики зайнятості зосереджені не тільки на територіальному рівні реалізації, але й враховують галузевий рівень, тобто вона здійснюється не тільки виключно діями Державної служби зайнятості, а й передбачає активність галузевих міністерств, відомств, підприємств та організації різних форм власності.

Управління зайнятістю на державному рівні здійснюється за двома напрямами: активним і пасивним. В рамках активної політики пріоритетними напрямами є:

•сприяння працевлаштуванню через удосконалення діяльності центрів зайнятості;

•організація професійного навчання, консультації та профорієнтація незайнятого населення;

•застосування гнучкої форми зайнятості, регулювання вивільнення працівників, надання кредитів для збереження робочих місць та створення додаткових робочих місць на діючих підприємствах;