КОРОТКИЙ ЛІТОПИС ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ СТУСА

Вирок Стусові повинен бути скасованим, як і вирок усім учасни¬кам ненасильницького правозахисного руху».

У той час, коли з високої трибуни оголошували це звернення, поетові у таборі заборонили побачення з дружиною і сином, пере¬силку власних паперів, листування. В ув'язненні було безжалісно знищено рукопис останньої збірки віршів «Птах душі», створеної митцем незадовго до трагічної загибелі.

Але і в цих тяжких умовах Василь Стус не зломився, виступав . проти свавілля, чиненого табірною адміністрацією, за що був до¬датково караний.

Помер Василь Стус 4 вересня 1985 року в карцерній камері № З під час сухої голодовки (не пив навіть води) на знак протесту проти брехливого доносу наглядача Руденка, за яким його й посадили до карцеру. Йдучи туди, він сказав товаришам: «Я оголошую голодов¬ку до кінця» і дотримав слова. Діагноз: ішемічна хвороба серця, інфаркт міокарда — так записано в свідоцтві про смерть III БК № 462963 від 17 жовтня 1985 року. Друг Стуса, поет Юрій Литвин теж помер у-таборі 5 вересня 1984 року в результаті «проникаючого поранення черевної :порожнини» в лікарні міста Чусового. Йому було 49 років, 21 з яких провів у тюрмах. Загалом же був засудже¬ний на 41 рік.

Василеві Стусові на момент смерті виповнилося 47.

Їх поховали на цвинтарі в селі Копальному, У могилу Литвина вбили кілок із бляшаною табличкою, на якій вибито цифру 7, а на могилі Стуса — 9.

Багато офіційних осіб чи то з власної ініціативи, чи то за чиї¬мось наказом намагались зірвати, заборонити перепоховання. Але не вийшло.

19 листопада 1989 року прах Стуса і двох його побратимів Юрія Литвина та Олекси Тихого прибув літаком з Уралу до Києва.

У Бориспільському аеропорту зібралась чимала громада з іконами, свічками, калиновими вінками й національними прапорами.

Після панахиди у церкві процесія вирушила у скорботну путь. Зупинка біля дому, де мешкають Стуси і де так мало (між двома ув'язненнями) випало пожити в сімейному колі Василеві. Потім кортеж машин рушив до площі Богдана, до такої улюбленої і оспі¬ваної поетом Софії. Тут якийсь час він працював в історичному архіві, тут він уперше дивився на її золотоверхі бані уже крізь ґрати слідчого ізолятора КДБ... На площі сотні людей з прапора¬ми, портретами мучеників, свічками, калиновими і терновими вінками.

На цвинтарі теж величезний натовп. Після богослужіння із про¬щальним словом виступають Іван Драч, Михайлина Коцюбинська, Олег Орач...

Чується плач, слова прощання...

Василеву могилу спалили напередодні виборів до Верховної Ради. Обгорів хрест на могилі Юрія Литвина. Винних не знайшли.

Олег Орач звернувся до української громади спорудити на могилі Стуса достойний пам'ятник. З різних кінців України почали надхо¬дити пожертвування, листи. Писали і присилали кошти різні люди, але щем у серці викликають гроші, які віддавалися з мізерних зар¬плат та пенсій. Якщо в нашої багатостраждальної Батьківщини є сини, годні віддати останнє на громадське діло, то вона не тільки _:ще не вмерла, а й не вмре вовіки!

Величезний літературний талант і висока культура в поєднанні з певними рисами вдачі — безкомпромісністю, відвагою, гордістю і, врешті, жертовністю в обороні своєї поневоленої вітчизни — саме це робить Василя Стуса справді унікальною постаттю національно¬го пантеону, об'єктом інтенсивної патріотичної міфологізації та іконізації.

Як написав Є. Сверстюк, «...він обрав хрест, приготовлений його народові». :

Стус «повертається «до життя» у своїх віршах, уведених до шкільних підручників, у всенародній шані до поета-мученика, у назвах вулиць, пароплавів і районних літературних об'єднань, зрештою — в суто магічному ритуалі перепоховання 19 листопада 1989 р., присудженні йому посмертної (через 7 років) Державної премії ім. Т. Шевченка, нагородженні (через 12 років по смерті) орденом Ярослава Мудрого і посмертному прийнятті до Спілки письменників.Стус — людина рідкісної моральної, обдарованості, голос сумлін¬ня у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності. Він зберіг свій стиль до кінця. І це було основою його трагедії. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю і лицарською відвагою, не згинаючись і не обминаючи. На такій дорозі поети гинуть. Але сво¬го життя йому вистачило для виповнення призначення: піднятися до верховини, на якій відкривається трагічний сенс наших шукань на землі, на якій проблискує мудрість осявань.