КОРОТКИЙ ЛІТОПИС ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ СТУСА

«Та це ж бандит, ваш Стус! Ви на нього лиш глянете! Як він дивиться! Як він на нас дивиться, як він на світ дивиться! Та він же готовий усіх нас повбивати!» — жахався академік Микола Шамота. —

Арешт Василя для людей, які добре знали його, не був несподі¬ванкою. Була в цьому варварському акті певна своя логіка — закон, помірне продовження тих ідеологічних «шабашів», які широко розгорталися і набирали обертів. Судове переслідування за іна¬комислення ставало реальністю, у якій усі змушені були жити і якось визначатися.

З-за ґрат долинали на волю якісь уривчасті відомості, з'являлись чутки, здогади. Посилювала тривогу рідних і товаришів звістка/про те, що Стуса відправлено на психіатричну експертизу, бо дуже вже багато порушень тюремного режиму було за ним записано.

ЖИТТЯ ТА ЗАГИБЕЛЬ У ТАБОРАХ.

ПОВЕРНЕННЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ

У таборі Василь Стус захворів на виразку шлунка, через убивче ^ харчування стався прорив стінки і страшна кровотеча. Було зроблено складну операцію і хворий повернувся у в'язницю. Через брак ліків і погану їжу його мучив страшний біль. Маючи надлюдську волю, поет удень так тримав себе, що рідко хто здогаду¬вався про його муки. Лише пізно ввечері він тихо вставав, виходив до коридору й там, наодинці, намагаючись нікого не розбуди¬ти, протяжливо й тихо стогнав. Але страшна хвороба не зробила його поступливішим. Він не міг змовчати на образу від тюремного начальства, а ось із гебістами не розмовляв принципово, читав книги у госпіталі, хоча це було суворо заборонено, на підтримку товаришів оголошував голодовки. За систематичну непокору і по¬рушення режиму Стуса відправляли в ШІЗО, де через день влаш¬товувались «голодні дні» (150 г чорного хліба і дві склянки окро¬пу), а в «ситі» дні давали зменшену в півтори рази супроти табірної норми порцію «баланди» і «січки». У карцері правилами було за¬боронено не лише постіль і ковдру, але й спідню білизну. Покараний мав право носити тільки труси і робу. А в Мордовії «і в червні часто бувають приморозки.

Після операції Василь став офіційним інвалідом другої групи. В умовах ШІЗО він міг втратити останнє здоров'я, і тому його това¬риші об'явили загально-табірну голодовку. Вони хотіли, щоб табір¬не начальство побачило, що в особі людини в сірій робі з нашивкою «Стус В. С.» і стоптаних кирзових чоботях їм протистоїть живе втілення національного духу, символ національної гордості велико¬го українського народу. Але начальник табору, українець Зінченко вигадував все нові й нові образи й покарання. Стусові було заборо¬нено побачення з дружиною, на його поезії було організовано справжнє полювання, навіть трояндовий кущ, біля якого часто зупинявся Василь, начальство наказало викопати. Але Стус не зігнувся. Він обстоював гідність власну і своїх політичних однодумців, ви¬ступав проти знущань табірного начальства. За це протягом 1973— 1976 років кільканадцять разів був покараний — позбавлений по¬бачень, кинутий до штрафного ізолятора, до карцеру. Неодноразово Стус оголошував голодовки, кілька разів — на 14—18 діб. Не легше було й на засланні. —— Листи Василя із заслання свідчили, що живеться йому там не набагато краще, ніж у таборі, а може, й гірше. Почувався самотнім, та головне — не давали змоги лишитися сам на сам із собою, не дозволяли зняти кімнату, велено було жити в гуртожитку. Та ще й сусіди спеціально підібрані. Ні хвилини на самоті з собою, постійна загроза провокації, постійний страх за свої рукописи, книги — Отакій напрузі жив поет. Не дали його душі «розпросторитися», не дали. Лишалося тільки листування, Стусу багато писали не тільки України, а й з усього світу давні й нові друзі по лінії Міжнародної амністії.

Василь після ув'язнення був дуже ослаблений, виснажений не¬рвово, з хворим серцем, з третиною шлунка, яка лишилась йому після операції виразки в ленінградській спецлікарні. Уже на запанні — нова травма. Якось загрався в шахи і повернувся до гуртожитку після відбою. Щоб не принижуватися перед черговим, спробував залізти на другий поверх через вікно, але зірвався й перебив пальці на обох ногах. Звичайно, якесь серйозне й систематичне лікування в умовах заслання було неможливе, і наслідки тієї травми ще довго давалися взнаки.Але, не дивлячись на такий стан здоров'я, Стус змушений був працювати прохідником, а пізніше машиністом скрепера у підземній дільниці гірничої копальні.

Ось що писав він про місце свого заслання Михайлині Коцюбинській. «Глухе селище рудокопів — довкруги сопки, горбатий краєвид, над якими витає образ Драй-Хмари (десь тут, здається, був поет, звідси слав "розпачливі листи). Досі тут вдень (березень місяць) 25—30° морозу (взимку буває 60°). Але жити можна — люди їдуть добровільно, осідають».

Атмосфера на засланні ставала дедалі нестерпнішою: постійні провокації (з одного боку, залюбки створювалися ситуації, коли йому пропонувалася якась чарка, з другого — недремне чатування, щоб, якщо ту чарку було-таки випито, тут же ствердити стан алкогольного сп'яніння), цькування у преси. У районній газеті з'явився пасквіль «Василь Стус, його друзі й вороги», щедро розтягнений аж на два подання. Устами «простих радянських людей» Василя була кваліфіковано мало не як фашиста. Для того щоб відпустили попрощатися з помираючим батьком, поет мусив витримати справжню війну. Розпочав голодовку, вивісивши на дверях своєї кімнати, а гуртожитку оголошення із зазначенням мотивів. Це допомогло, Василя врешті-решт відпустили.