280 річниці з дня народження Григорія Сковороди
Виявилося, що гість із Києва, за фахом дитячий лікар, але цікавиться мистецтвом рідного краю і дуже шанує Сковороду. А ще хтось розповів йому, що у Переяславі–Хмельницькому відкрили оригінальний музей великого філософа, та він не повірив, вирішив на власні очі побачити його. А ще запитав чи є у музеї книги, котрі читав Григорій Сковорода?
Йому відповіли, що ось “Слова и речи” Феофана Прокоповича, “Сочинения” Михайла Ломоносова. Але, на жаль, ствердити важко, що саме цими примірниками користувався Григорій Савич. Гість поїхав, а через кілька днів приїхав знову і подарував музею книгу. Це був “Псалтир”, кінець сімнадцятого століття. Нею користувався Сковорода.
І розповів таку історію. Свідків у мене не має, але “Псалтир” від прадіда. Батько розповідав, що прадід торгував у Києві на Подолі продуктами і часто мав діло з деякими мандрівними людьми. Так от одного разу звідкись надійшли до нього запорожці, набрали харчів, а платити нічим. Тоді один, певно старший між них, дістав із-за пазухи цю книгу, сунув прадідові зі словами: “Візьми. Її читав сам Сковорода. Правда, ти тут нічого не тямуєш. Латина. Але коли захочеш, продаси у три дорога. Тепер таких нема”.
Прадід знав, хто такий Сковорода. Про нього тоді багато легенд ходило. Тому й не відмовився від такої своєрідної козацької платні. І книга збереглася. Тепер вона лежить у музеї на столику у келії Сковороди.Дуже цікавими були пошуки у селі Коврай, адже п’ять років Сковорода віддав вихованню малого Якима Томари. Співробітники музею відвідали село, але ніяких слідів перебування великого філософа не знайшли. І коли на зупинці чекали на автобуса, підійшов і присів старенький дідок. Він втомився, виганяючи малих каченят на своє жовтобоке лихо.
Одна із співробітниць музею вклинилася в монолог дідуся:
–Ви теж колись були таким.
–Ваша правда – старий вмить випростався, очі помолодшали. – Бувало, як заліземо в ставок, то аж поки посиніємо. Бовтались, як оті каченята. Але найбільше любив я коней купати. Бувало приведе Томарин конюх панських отрів, то ми за три копійки їх старанно мили.
Ось нарешті зустріли людину, яка розповіла про колишнього пана Томару. А його діда Сам Сковорода вчив. А наш співрозмовник після купання коней в дитинстві пішов на панську конюшню конюхом.
Так склалося, що в цього дідка зберігся подарований йому паном Томарою старенький диван. Та не просто диван, а на ньому у покійного прадіда пана відпочивав сам Сковорода. Важко було умовити діда забрати диван до музею, але умовили. І диван перевезли до Переяслава. Згодом знайшлися ще два крісла від Томареного меблевого гарнітур. І все це зараз відтворює ту обстановку і навіює подих того часу, коли стежками неньки України мандрував філософ Григорій Савич Сковорода.
В простій сірій свиті й чоботях, з палицею і торбою, в якій мав кілька улюблених книг, і свої рукописи, мандрував він по Слобожанщині, бував у Росії, доходячи аж до Орла, гостював у Донських землях, мріяв дістатися й до Кавказу, який вабив його своїм вільнодумством. Знав мистецтво життя і таємницю щастя, тому так охоче його скрізь приймали й слухали, тому був бажаним гостем у найубогішій селянській хаті, і, як свідчили, на Слобожанщині в багатьох селянських хатах висіли портрети Сковороди і розповідалося серед народу безліч історій про геніального “старчика”, як любив називати себе поет і філософ. У своєму творі “Брань архистратига со сатаною” Сковорода сказав про себе: “Он шевствует со жезлом веселими нагами и спокійно воспевает: “пришелец аз есть на земле”.
Він належав усій землі. Слідів провінційної обмеженості не знайдемо в ньому, бо мислення справжньої вільної людини залежить не від географії, а від того чи забов’язана ця людина своїм становищем комусь, чи ні. Сковорода ніколи не був забов’язаний. Він незалежний, був мудрецем, ще намагався побороти обставини, твердо дотримувався взятих для себе правил і не підкорятись загальній думці, коли вона віддаляє нас від правди і чеснот.
Високу мудрість Сковороди зможемо належно поцінувати, згадавши, в які часи він жив, бодай побіжно окинувши поглядом вісімнадцятий він пишався своїми подвигами, своєю цивілізованістю, своїм лібералізмом. У Франції королівська фаворитка мадам Помпадур загравала з поетами і філософами; Фрідріх Пруський, виказуючи свою справедливість, дозволив судові винести вирок на користь простого мельника, який наважився судитися з королем; Імператриця всеросійська Катерини Друга осипала щедротами Вольтера й Дідро, вітала Дідро в Петербурзі, пропонувала йому перенести видання “Енциклопедії” до столиці Росії, а феронейському мудрецеві, що “в Росії нема мужика, який не їв би курки, коли хоче, а з деякого часу вони надають перевагу індичкам”. Подала голос і Америка, де в 1776 році було прийнято Декларацію незалежності, і того ж року видатний учений Франклін прибув послом Америки до Росії.