280 річниці з дня народження Григорія Сковороди
Михайло Іванович Сік орський не відступав – розумію, мовив він, – знову ліпити царів, ханів, царів. А велику Людину – ніколи? Та ви її, певно, не знаєте? А Ленін між іншим, розпорядився, щоб Сковороді, одному з перших поставити пам’ятник. Хитров вагався. Він навіть не чув про музеї на Переяславщині. Михайло Іванович запросив приїхати, подивитися, запевнив, що Хитрову сподобається, і в загалі... краще нього ніхто не зробить фігуру Сковороди краще Хитрова. Остання похвала, певно, підкупила скульптора. Він приїхав до Переяслава – Хмельницького, ознайомився з музеями, слухав багато оповідей про славу і гордість землі Переяславської.
Зробив кілька постатей для музеїв що поглибило знання скульптора в опануванні українським типажем.
Над постаттю Сковороди працював два роки. Але Григорій Савич вийшов мов живий. Бо хто б не ступив нині на поріг його келії, зупиняється вражений несподіваною зустріччю. Так і хочеться мовити: “Доземний уклін вам, Григорію Савичу! Ласкаво просимо до класу – починається наступний урок...”
У кожній музейній експозиції є речі, на яких “тримаються” цілі експозиції. Про них говорять з особливою шанобою, для них справедливо відводяться найпочесніші місця. Одним з таких експонатів вважається портрет великого народного мислителя роботи невідомого художника XVIII століття.Це найправдоподібніше зображення Григорія Савича, зроблене гарним художником, сучасником Сковороди, людиною, яка зустрічалася з мандрівним філософом. Митець назавжди зберіг у пам’яті його смагляве обличчя, живі карі очі, високе чоло і мудре слово. Кращого портрета Григорія Савича Сковороди не має ніде.
На одному із стендів експонується кобза, скрипка, сопілка та цитра. Потемнілі від часу, зі слідами людської уваги до них, з нехитрою оздобою, що свідчить: робились вони народними майстрами для таких же любителів – бідаків, а не на продаж і не для панської забави чи колекції. З усього видно: довге і славне життя було у них, аж поки не потрапили в цю музейну тишу. Певно, не один ярмарок чував їхні голоси, не в одній хаті народжувалися і зростали, веселилися і сумували під звуки цих інструментів.
Григорій Савич був чудовим музикою... Тисяча сімсот сорок четвертий рік, золота осінь. На Дніпрових схилах вельможне панство влаштувало банкет на честь приїзду у древній Київ любительки гострих відчуттів – імператриці Єлизавети Петрівни. Високій гості забаглося послухати народні таланти Малоросії. Тож Гримнув співом придворний хор, у якому понад два роки співав і Григорій Сковорода. А потім цариця слухала знаменитого бандуриста з Полтавщини Григорія Любистка. Мабуть, багато тут навіяв кобзар на присутніх своєю думою “Зажурилась Україна що нігде прожити”, бо за тим оркестр ушкварив веселої, і цариця пішла в танок зі своїм фаворитом Олексієм Розумовським. Григорій Сковорода грав на флейті. В антракті імпровізував свій власний твір, в якому чувся журливий стогін, наче вітер розносив степовими просторами смужок і прокляття окраденого народу, наче невільницький плач обзивався скигленням чайки і зітханням бездольної матері.
Як ми знаємо, Григорій Савич до Петербурга не повернувся. Бо вольнолюбиве серце не могло співати на чужині. І пішов він у народ. А найпершим другом, що постійно супроводжував його в тих мандрах, була сопілка. Траплялося, що й на скрипці грав, і на цитрі. Бо до всіх інструментів неабиякий хист мав. А ще любив кобзу. Коли Григорій Савич вчителював на Переяславщині, він часто збирав бурсаків і ходив з ними до Борисоглібськом церкви. Раніше там поруч криниця була. Сковорода сідав біля неї зі своїми вихованцями і розповідав їм перекази людей про давно минулі часи. А потім грав на сопілці, на кобзі – влаштовував самобутні концерти народних мелодій.
Місцеві жителі знали про ті здібності учителя колегіуму, тому часто запрошували його додому, щоб поспілкуватися з мудрою, талановитою людиною. У багатьох сім’ях він був учителем музики та співів.
Ось і скрипка із стенду збереглася у досить музичній родині Козловичів. Кілька поколінь їх були в Переяславі відомими скрипалями. Молодші нащадки пам’ятають оповідь старших про те, що в їхній хаті бував Григорій Савич, брав уроки гри на скрипці. Саме на цій скрипці. Тому вона й передавалася від покоління до покоління як велика реліквія. У 1971 році вона зайняла своє місце у музеї.
І кобза із родини Іваницьких теж зберігала на собі тепло рук Григорія Савича. І вона теж у Переяславському музеї.
А ще ось дуже цікавий експонент. Колись завітав до музею один чоловік. Приїжджий, не Переяславський. Довго і досконало вивчав усі експоненти у музеях. А найбільше сподобався йому музей сковороди.