Дмитро Павличко СОНЦЯ І ПРАВДИ СУРМАЧ

[...] Характерні для поезії Малишка світоглядні основи, — це, безпере¬чно, основи матеріалістичного розуміння розвитку природи і суспільства. Але творчість поета не є звичайним унаочненням певного світоглядного комплексу. Вона базується на ньому, випливає з нього, одначе, торкаючись більших або менших частковостей життя, перебуваючи у віковому руслі вселюдської культури, приходить до найрізноманітніших відкриттів-узагальнень, які не суперечать світоглядові поета і які становлять чи не найбільший скарб всякої поезії, поезії Малишка зокрема.

[...] Малишка майже не зустрічаємо філософського мотиву роздвоєнос¬ті, характерного, скажімо, для деяких трагічних речей Франка або молодого

Тичини. Він розумів, звичайно, сувору правду єдності суперечностей, їхньої ненастанної боротьби як рушія будь-якого розвитку і в багатьох віршах відбив оце розуміння [...].

[...] Поет рідко шукає «сюжетів» для своїх філософських віршів поза соціальною сферою. Можна говорити про громадянський, навіть політич¬ний сенс його філософської поезії. Малишко благословляє світ «з вогняними квітами і криком повстань», благословляє вічність боротьби і своє духовне безсмертя мислить як участь у ній боротьбі. Проте він розкриває і зміст цієї боротьби — «людській глині» протиставлено в ній твердість характеру, «кремінь», що може стати «калиною», тобто войовнича і нескорима людя¬ність, здатна невтомно перетворювати світ на краще.

Добро і зло, боротьба між ними — відкриття поетів минулого. Мали¬шко відкриває наново цю боротьбу, але його цікавить не так її перебіг, як її результат. Він постійно надихає свої пошуки людського і суспільного ідеалу вірою в перемогу добра над злом. Він вірить у майбутнє, яке починається сьогодні. [...]Пафос пророкування звитяги добра проймає багато Малишкових пое¬зій. Поет пережив не як філософ, а як солдат перемогу над фашизмом, і тому він уже як філософ вдивляється ясним поглядом у будущину. На тлі його оптимістичного світосприймання є цілком природним традиційний філо¬софський мотив провини за всі нинішні біди людства. [...]

[...] Свідченням того, що Малишкове філософське «я» не в силі було ві¬докремитися від його громадянського єства, є надзвичайно сильно вираже¬ний у його ліриці останніх років мотив смерті. Правда, не раз поет мав сум¬ніви щодо «повноцінності» смерті й навіть сприймав її як сумну необхідність, повну тривожних неясностей: А в конечність виходь — наче в далеку мандрівку, Причинивши тихо двері життя.

(«Ти виходь у .життя з рокотанням весняного грому...»)

[...] Малишко — філософ і в пейзажній ліриці. Природу він бачить то як тло діяння людини, то як подобу людини, то як естетичний взірець, красу, до якої він має непереборний потяг. Не раз він пише про дуже звичайні речі, але саме таким чином відкриває далеко не банальні істини. [...]

[...] Відчувається, що Малишко в пейзажній поезії подібний до М. Рильського. Але якщо М. Рильський не любить додавати до малюнка природи ліричних пояснень, Малишко, як правило, не обходиться без них. М. Рильський ніби надає слово самій природі, пам'ятаючи, що вона завжди говорить мудро. Малишків краєвид пройнятий особистим почуттям. Поет прагне висловити пейзажем себе і водночас не загубити ні переливання кольорів, ні звукових тонів, ні запахів живої природи. [...]

8

Немає більшої радості в поета, як почути свою пісню з уст народу. Ма¬лишко мав таку радість — його твори «Колгоспний вальс», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі», «Рідна мати моя» з ніжною музикою Платона Майбороди стали народними піснями. [...].

Упродовж усього життя і завжди з великою охотою Малишко працю¬вав як пісняр. Правда, піснярський набуток поета міг би бути чисельно більшим, якби композитори пильніше читали його. В майбутньому ще не одна пісня має бути написана на вірші Малишка, необхідно відкрити зарод¬ки опер і ораторій (а вони ж там є!) в таких його поемах, як «Прометей», «Дума про козака Данила», «Сини»... Звісно, Малишко писав і спеціально призначені для музики поезії, дбаючи про їхнє самостійне літературно-мистецьке значення. Він умів, як ніхто інший, зімпровізувати слова до гото¬вої вже мелодії (так було, наприклад, створено прекрасну «Пісню про коза¬цькі могили» — музика П. Майбороди). [...]