Дмитро Павличко СОНЦЯ І ПРАВДИ СУРМАЧ

[...] Твори Малишка друкувалися не тільки у фронтових газетах— во¬ни падали листівками на окуповану фашистами землю, ставали партизансь¬кими піснями в лісах Білорусії та в українських степах. Вони воювали. Бува¬ло й- так, то при зустрічі партизанів з Радянською Армією у визволених районах Малишко зустрічав їх і сам тоді відчував приплив сили, необхідної для нового переходу, для наступного кореспондентського завдання... Всім, хто береться за перо, пам'ятати про це треба, бо ж війна не надає поезії якоїсь нової функції, а тільки оголює суть її призначення, так само, як труд¬нощі і горе не змінюють, а тільки розкривають сильний людський характер.

6

[...] У поемах Малишка лірик завжди бере гору над епіком, але перед нами, як правило, не бліді відбитки людських зображень, не світлини в ліри¬чному серпанку, а живі люди, лаконічно, впевнено й своєрідно окреслені характери, які ніби вийшли з добрих романів.

Перша поема «Ярина», написана в 1938 p., виказує Івана Франка як першого Малишкового вчителя в ліро-епічному жанрі. Строфа «Ярини» запозичена з поеми «Іван Вишенський», але навчання у Франка приспіло тоді поки що тільки до засвоєння форми невмирущого твору. «Ярина» сприймається як довгий вірш про громадянську війну, в якому герої, на жаль, не виписані, а лише позначені іменами. В сюжетному плані «Ярина» ніби вимагала продовження і розгортання подій. Тонко вирізьблені жіночі образи з пізніших Малишкових поем «Любов» і «Марія» розкритими пелю¬стками, які, як у пуп'янку, були сховані в тому ранньовесняному творі.Одразу варто сказати декілька слів і про іншу поему Малишка, оскіль¬ки вона вже не формою, а темою зв'язана з іменем Каменяра. Малишко зачитувався Франком, творив його натхненні портрети, в різні часи і по-різному тлумачив найголовніші франківські образи та ідеї. Жмуток нев'янучих віршів про Франка «Син Яцяковаля» (заголовок натякає на вірш Рильського) Малишко написав уже в останні роки свого життя. Одна¬че, спробувавши відшукати шляхи думок, які привели великого поета до написання «Мойсея» — а саме цьому присвячена поема «Франко у Криворівні» (1956), — Малишко зазнав часткової невдачі. В поемі є добре написані строфи, що стосуються тих чи інших відомих фактів Франкового життя, є цікаві спостереження. Проте немає в поемі відкриття якоїсь не поміченої ніким раніше важливої деталі з життя і творчості Івана Франка. Твір трохи послаблює стилістична неопрацьованість, псевдопатетична мова, якою постійно звертаються герой поеми Франко до своїх знайомих. Але найсер¬йозніша вада — трактування задуму «Мойсея» як чогось випадкового. Ма¬лишко мав право по-своєму вирішити це питання. Але він не створив пере¬конливої художньої версії виникнення «Мойсея», — бо, мабуть, не простудіював історії геніального Франкового творіння.

[...] Важко сказати, чи мав Малишко єдиний план-задум для всього ци¬клу поем, який він розпочав писати в 1943 p., відчувши внутрішню потребу відбити «епічний стан» радянського народу в часи воєнних злигоднів і по¬двигів. Але на його поеми «Полонянка», «Любов», «Марія», «Сини», «Жива легенда», «Прометей» і «Послання Олександру Твардовському», які створе¬ні всього за три роки, як кажуть, одним подихом, треба дивитися як на єди¬не грандіозне полотно, де героїчне переплелося із стражденним, де видно Україну очима солдата-месника і очима жертви окупації — нещасливої дівчини, яку намагаються обернути в рабиню знахабнілі завойовники. В кожній з вищеназваних поем Малишко шукає відповідь на одне і те ж пи¬тання — чому фашисти, незважаючи на свою «залізну» міць, приречені на загибель, у чому сила народу, як того, що воює з ворогом, так і того, що не скоряється, хоч і позбавлений можливості вести збройну боротьбу? Поет прямо відповідає на це: духовна снага радянської людини, вихованої в ат¬мосфері соціального і національного рівноправ'я, неподоланна.

Любов до рідної землі, до рідного дому, до історії свого народу, до звичаїв і пісень народних, до свого дитинства і юності, одне слово, до всього того, що складає ностальгію спогаду і моральну чистоту пам'яті, правдиво піднесена в поемах Малишка як духовна сила, що у війну має цінність ста¬левого меча і щита. Патріотизм Малишка переходить національні межі — поет відкриває в ідеї дружби радянських народів нове, підтверджено суво¬рою дійсністю війни, незламне патріотичне начало людської духовності.

У поемах воєнного часу Малишко прагне відбити синтетично дух воїна-героя і дух землі-полонянки, дух національної гордості і дух інтернаціо¬нального братерства, притаманний радянським народам. Кожна з названих вище поем, крім «Прометея», була певною мірою втіленням якоїсь одної риси цього широкого ідейно-художнього задуму. Але тільки «Прометей» зібрав усі творчі помисли Малишка воєдино. Трагічна ситуація, в якій опи¬нився герой поеми, давала можливість авторові показати одразу моральну силу радянського воїна і поневоленого народу, а російський національний характер, поєднаний з прометеїзмом Шевченка, вів до ідеї патріотизму, в основі якої була любов, ширша за національне почуття.Малишкові пощастило — він натрапив на невигадану історію, в самій правді якої таїлися сховані ідейні багатства і мистецькі можливості на міру всіх його власних переживань війни, всіх його візій героїзму, пов'язаних з Прометеем, всієї його комуністичної пристрасті. «...Мені розповіли, — пише Малишко, — про нашого розвідника-солдата родом із Смоленщини. Його, важко пораненого, сховали в себе українські селяни. Одначе він все ж по¬трапив до рук гітлерівців. Довго гітлерівці допитували селян, погрожуючи смертю, але ніхто не видав розвідника. Тоді боєць сам, щоб врятувати лю¬дей від загибелі, признався, хто він. Фашисти спалили його, прив'язавши до дуба, а дітей, старців і жінок погнали в неволю. Мене схвилювало це до глибини душі. Подвиг бійця і його духовна близькість з народом стояли перед моїми очима як образ великої прометеївської сили. Так ніби сама по собі склалася моя поема — легенда «Прометей». Малишко називає поему легендою тому, що народ був співтворцем поета. І справді, «Прометей» має риси народного твору. Не лише ідеальна композиційна стрункість, образна прозорість і простота оповіді говорять про це. Народна простота характе¬ризує самого Прометея-бійця, його незвичайний своєю звичайністю героїзм. У ньому немає філософської знудженості, притаманної, скажімо, Чайльду Гарольду, який бавиться в героїчність, бо всі інші забавки остогидли йому. Він не схожий на Печоріна, що ризикує життям на дуелі, бо шукає виходу із свого нестерпного становища «зайвої людини». Він і не Ян Гус, котрий знав, що пломені вогнища, на якому він згорить, стануть визвольними знаменами його нації. Малишків Прометей — син російського колгоспника, нічим не видатний юнак, який не в університетській бібліотеці, а в українській стодо¬лі, переховуючись од фашистів і, може, вперше читаючи «Кобзаря», знайо¬миться з Прометеем. І цей хлопець іде на смерть, щоб врятувати від спален¬ня українське село, а його жителів — од тяжкої неволі на чужині. Про що він думає в останні хвилини свого життя?