Дмитро Павличко СОНЦЯ І ПРАВДИ СУРМАЧ

[...] Вся поезія Малишка зосереджена довкола людського подвигу. її пронизують революційно-романтичні струмені, сила яких не зменшувалася навіть у «філософські» часи Малишкового життя. Поет ішов не від якоїсь романтичної школи чи програми, а від свого життєвого досвіду, від постій¬ної інтуїтивної потреби митця наповнювати своє слово гарячим і неповтор¬ним відчуттям доби.

«Це було на світанку» (1948) — поема так само про подвиг, але подвиг наче невидимий, який повторюється щодня в діянні людини праці. В центрі твору — образ трудівниці, селянки нового типу Докії Петрівни. Це один з найяскравіших в усій радянській поезії образ жінки-колгоспниці, не декла¬ративний і не фальшивий образ, намалювати який було під силу тільки Малишкові з його знанням народного життя і пієтетом до жінки-матері. Поет згадує, що прообразом героїні була славетна колгоспниця Ганна Кошова: «В її долі і характері я побачив... близькі і рідні риси моєї матері і зрозумів, що все її життя воістину народне». Отже, Докія Петрівна має два прообрази — Кошову і матір поета. В цьому причина непідробного звору¬шення, з яким веде автор читача нелегкими дорогами життя Докії Петрівни.

Можна говорити про світове значення цього образу, враховуючи чис¬ленні спроби світової літератури розв'язати проблему взаємин «землі і лю¬дини», показати зміни в психіці селянства соціалістичних країн. Докія Пет¬рівна скинула з себе кам'яне ярмо землі. Вона усвідомила свою владу над землею, але влада ця — людяна і турботлива. Земля і Докія Петрівна — дві матері, які «порозумілися» на основі материнської людяності, розуму, спря¬мованого на гуманне використання людської необмеженої влади над зем¬лею. [...]

У фольклорі і в літературі десятки разів зображувалася земля як мати. Малишко новою ідеєю і, звісно, новими словесними засобами ніби прочи¬щає давню метафору і надає їй нового змісту. Усталені і, здавалося б, зужиті образи поезії невисокого класу Малишко в своїх творах вміє зробити нови¬ми — спираючись на їхній первісний характер, робить свої твори свіжими і водночас одразу сприйнятними для найширших народних мас.Малишко написав 17 поем, а хочеться сказати ще й про вісімнадцяту, яку можна назвати «Тарас Шевченко». Мова йде про присвячені Кобзареві ліричні вірші Малишка, які самі собою складаються в цілісно гармонійний твір, а не про драму «Тарас Шевченко» (1964), яку Малишко спочатку писав як оперне лібретто, а потім переробив у поему. Возвеличувати Шевченка наші поети завжди вміли і завжди робили це охоче, але мало хто з них про¬бував сказати, в чому його велич і геніальність. Творчі прорахунки Малиш¬ка в драматичній поемі «Тарас Шевченко» випливають з невідповідності «високих слів», яких у творі забагато, і дрібки аналізу соціальних та всіх інших обставин народження і зросту Шевченкового генія. Попри всі вади збірки «Віщий голос» (1961), в якій подекуди так само відбилися традиційно-возвеличувальні мотиви в духовному розумінні малопродуктивної поезії, ця книжка все-таки є вдалою поемою про Кобзаря. Малишко підкреслює думку про те, що Шевченкові завдячуємо не тільки утвердженням нової української літератури: поет вбачає у свідомості української нації посіяні Шевченком ідеї, які допомагали сучасним поколінням сприйняти ленінізм і будувати нове, соціалістичне суспільство.

Він з великою емоційною силою стверджує і виявляє, що Шевченків духовний голос, Шевченкові заповіти увійшли навіки в душу українського народу. Навіть наш новітній краєвид з кранами та електролініями осмислю¬ється поетом як вираз шевченківської мрії і доброти. [...]

7

У поезії Малишка поважне місце посідає жанр філософського вірша, цебто вірша афористичного, який оперує широкими поняттями, поєднує абстрактні категорії з пластикою конкрету, відверто формулює або подає метафорично різні етичні закони, різноманітні, часто суперечливі істини. Філософський вірш с результатом зіставлення індивідуального досвіду з досвідом колективних. У такому вірші виявляється освіченість автора, мас¬штабність його мислення: Чим ширше мислить поет, тим ширшого колекти¬ву досвід йому доступний. Досвід національних і класових об'єднань, до яких він належить, епоха, в якій він живе і яку життям своїм розпізнає і бу¬дує, дозволяють йому звертатися до всього людства, надавати своїм творам загальнолюдського значення.

Малишко почав наполегливо працювати в жанрі філософського вірша, готуючи книжки «Що записано мною» (1956), «Полудень віку» (1960), «Листи на світанні» (1961), «Рута» (1966), віддав йому перевагу в останніх своїх збірках «Синій літопис» (1968) та «Серпень душі моєї» (1970). Серпень поетової душі був періодом проникливих медитацій, періодом золотої ліри¬ки досвідченого, але не втихомиреного ні втомою, ні передчуттям смерті жвавого розуму.

«Сьогоднішнє в мені живе з віками», — писав Малишко, і це насампе¬ред стосується його філософського «я», в якому обізвалися вікові традиції української філософської лірики. Багато віршів, не обов'язково суто філо¬софських, він підсилює афоризмами, які не вирізняються цілковитою новиз¬ною і разом з тим не є цитатами, а наслідком певного способу розмірковувань.