Дмитро Павличко СОНЦЯ І ПРАВДИ СУРМАЧ
На війні Малишко осмислює джерела героїзму радянських людей, про¬світлює свою тугу за родиною героїко-патріотичним настроєм і доходить до мислі, що мати-Батьківщина в уяві кожного бійця має свої індивідуальні прикмети і разом з тим вона є найдорожчим і спільним для мільйонів емо¬ційно-ідейним осередком людської душі. Відданість Батьківщині освячується вірністю рідній матері.
З цього погляду цікава його поема («героїчна симфонія») «Сини», на¬писана у формі монологів — синівських звітувань перед матір'ю. Головна постать поеми — жінка, яка послала на битву з ворогом трьох своїх синів-воїнів. Як перед Батьківщиною, перед нею відкриваються солдати, їх бесіда нагадує сповідь, їх стривоженість перед материнським словом, що або схва¬лить, або й огудить їхні вчинки, нагадує зворушення людей, котрі прийшли перед очі свого наймогутнішого божества. Вони розуміють, що устами ма¬тері завжди промовляє народ.
[...] Два сини розповідають про свої подвиги, а третій — про свою смерть, двох вона винагороджує поцілунком, а третього хоче обняти, але не може — він зникає. Проте не смерть визначає настрій твору, а життя. «І високі журавлині ключі курликали в небі: «Будемо жити!» І дві молоді яблу¬ні під вікном хилилися матері на плечі: «Будемо жити!»
По війні Малишко знову повертається до образу матері, він знає: до¬поки житиме мати, житиме й біль за тим сином, що не повернувся з битви. [...]
4
Коли в українській поезії з'явився Малишків ліричний герой, у нього закохується молодь, бо він неспокійний і не роздвоєний у душі. Він має одну велику любов — Батьківщину, одну велику мету — служіння народові. А ще подобається молоді, що він весь пройнятий героїкою громадянської війни. [...]
[...] Малишко не обмежився загальними натяками, розпливчастим пат¬ріотизмом, характерним для деяких ліриків передвоєнної доби. Поряд з дзвінким, але поверховим твором «Розшумовуйся, зелений дубе», де мови¬ться про те, що миГнівом, порохом, вогнем Били ворога й поб'єм, — у Малишка знаходимо речі дивовижної проникливості в «мораль» і «філософію» фашизму, в його страхітливе єство. Ці твори говорили не про якусь абстрактну небезпеку, а про конкретного ворога, з котрим радянська людина на ідеологічному рівні перебуває в стані вічної війни. У вірші «Пам'ятник Марксу» поет намагається відтворити образ гітлерівської Німе¬ччини як небезпечного і потворного зміїного кублища [...].
[...] Малишко прагне, щоб його сучасники відчували святість рідної зе¬млі, він виховує це відчуття в собі, його ліричне «я» легко проникає в різні епохи, не розсипаючись, а міцніючи від цього. В «Запорожцях», написаних перед війною, відбувається зміщення часових площин, або, точніше, розгор¬тання козацьких і сучасних битв у теперішньому часі з переплітанням давніх і сьогоднішніх прикмет бою. Це робить «Запорожців» актуальними лірично, що важливо підкреслити, оскільки політична чи соціальна актуальність поезії завжди спирається на поетове індивідуальне сприйняття світу, на його інтимне переживання історії.
[...] Взагалі Малишко в «Запорожцях» створює печальні картини. Во¬рон на бойовищі, порубані лицарі, материнські плачі за синами, ясир, по¬братимство, на жаль, не завжди вірне, — головні лінії цього циклу. Тут нема зухвалої бравади козацькою силою і відвагою, нема засліплення блискотом січової зброї. Малишко творить образи своїх запорожців, спираючись на демократичні традиції української дожовтневої літератури, продовжуючи шевченківську лінію в цій темі, але в його циклі нема навіть глибоко прихо¬ваних книжних запозичень і ремінісценцій. Натомість деякі вірші «Запорожців» є переспівами народних пісень («Спірка», «Гомін, гомін по діброві...») або творами, написаними в дусі народної пісні («Скарга»). Проте народна пісня для Малишка була не завжди тільки зразком високомайстерної поетики, яку він подекуди відверто наслідував. Вона мала (і має!) в собі таку правду, яка допомагала поетові виробляти правильний погляд на істо¬рію. І там, де гору брала саме ця правда, а не проста стилізація, Малишко досягає разючих успіхів.
У «Запорожцях» на нову силу почала виявлятись одна з найцікавіших прикмет Малишкової поезії — народність. Ясна річ, фольклорні елементи, з яких частково будується цикл, не визначають її, а тільки підсилюють. Ідейне спрямування цих поезій — воно має не декларативний, а тільки опосередко¬ваний змістом переживань ліричного героя характер, — ось що робить «Запорожців» глибоко народним твором. Малишко в «Запорожцях» оспівує насамперед віру в народ, показує його непереборне правдолюбство. Народ завжди знає, де правда, він відкидає брехню і мстить як дрібним наклепни¬кам, так і великим фальшівникам історії. Розуміючи класову суть самої правди, Малишко шукає борців за правду серед людей праці.