Дмитро Павличко СОНЦЯ І ПРАВДИ СУРМАЧ

Показувати запорожців як лицарів правди і свободи Малишко про¬довжував у поемі «Дума про козака Данила» (1941), в збірці «Книга братів» (1954), де ця тема осучаснюється ідеєю дружби російського й українського народів, у багатьох віршах різних літ, зокрема в енергійно-юнацькій поезії «Бій Максима Кривоноса».

5

Весною 1942 р. у Воронежі вийшла тоненька, всього на 38 сторінок (найменша з усіх Малишкових збірок), книжечка «Понад пожари». Вийшла напередодні вторгнення ворожих танків у місто, і тому майже весь тираж її загинув. Але в усі наступні свої книжки воєнного часу Малишко включав свою збірку «Понад пожари». Вона стала подібною до грудки снігу, яка скочується з гори, перетворюючись на снігову лавину. Власне кажучи, п'ять поезій з тої книжки, а саме: «Україно моя», «Київ», «Мати», «Моєму бать¬кові» і «Боженко», стали серцевиною не тільки воєнної лірики, але й усієї творчості Малишка. Ці поезії відкрили поета великого, надали його постаті характерних і неповторних обрисів. Сьогодні ми дивимося на Малишка з незначної дистанції, і він вимальовується перед нами потужно й докладно — адже ми пам'ятаємо творчий розмах і життєву ненасить його останнього десятиліття. Але якщо можна було б абстрагуватися від усього, що він на¬писав після згаданих творів, і подивитися на нього не з трьохлітньої, а з тридцятилітньої відстані, то й тоді постать поета не змаліє.

[...] Елегійні «зимовії пороші» і «сніжок-залєжок» Малишко тут же обертає на дим бойовища та на посвисти ворожої нагайки і підкоряє іншому настрою зимову стихію.[...] Невтішні думки про Україну тут невіддільні від споминів про бать¬ків, про місто своєї юності Київ, про героя громадянської війни Боженка — символ народних українських сил, які без оглядки стали під знамена Жовт¬невої революції. Багатство тематичне, різноманітні настрої і почуття переплелися в циклі «Україно моя». Ніде Малишко не досяг такої многоплановості в показі життя українського народу, такої епічної масштабності і ра¬зом з тим мимовільної метафоричної ювелірності, ніде не був таким усклад¬неним і мінливо різним, як у цьому творі. Розмаїття настроїв і почувань розливалося тут широко, але й збиралося інколи, як течія ріки у вузькому плесі, в одній строфі.

Україно моя, далі, грозами свіжопропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла!

(«Україно моя»)

Скільки тут метафор, і кожна відбиває протилежне або принаймні ма¬ло подібне у відношенні до іншої сприйняття України. Та понад усіма обра¬зами рідної землі стоїть розтерзана душа поета, мужня в своїй вірі в перемо¬гу, правдива в любові до рідної землі, одержима святою ненавистю до ворога.

[...] Дифузія окремих образів із «Слова о полку Ігоревім» у цикл «Україно моя», що сталася в результаті довоєнної роботи Малишка над переспівом «Плачу Ярославни», не пояснює ще всього у взаєминах нашого поета із пам'яткою давньоруської поезії. Спільним було жадання Малишка і жадання невідомого автора «Слова» — «за шеломянем», тобто за горою, або ж, кажучи інакше, за палаючим небесним пругом, шукати своєї рідної землі, злітати понад небесні долини, єднатися з природними силами, страж¬дати не в стінах дому, а на всесвітньому безмежжі, заповнювати своїм голо¬сом не людське приміщення, а все житло народу — землю і небо. Ясна річ, Малишко нічого й нікого не наслідував у своїй воєнній ліриці. Він виявив з вибуховою драматичністю тільки свою душу в ній, але та його душа була безмірна і багата, як сама історія нашого народу.

У «Слові про поета», розглядаючи воєнну лірику М. Рильського, Ма¬лишко писав: «Талант митця, якщо він справжній талант, не може стояти осторонь від долі свого народу, тим більше, коли ця доля піддавалася таким страшним випробуванням». Малишко не тільки не стояв осторонь від долі своєї Батьківщини в найгрізніші літа, він чи не найглибше в нашій поезії відбив мужність і завзяття народу в жахному поєдинку з фашистським змі¬єм. «Битва» і «Ярославна» — дві наступні збірки Малишка воєнного часу, без яких годі уявити українську радянську поезію як воїтельку і виразницю нових національних особливостей, подають у баладному жанрі картини війни. Це будні боїв, будні небаченого героїзму, панорама характерів по¬движницьких і народних, зваблива дивина погірдливого ставлення до смер¬ті, множество деталей, з сукупності яких постає реалістична картина суво¬рого поля бою.