Державний устрій і суспільний лад країн Стародавнього Сходу
Подальші процеси політичної консолідації, прискорені зовнішньою погрозою, призвели в V ст. до н.е. до виникнення сильних стародавньоіндійських держав Кошали і Магадхі, суперництво між який призвело в IV ст. до н.е. до перемоги Магадхі, що займає вигідні географічні, стратегічні і торгові позиції в північно-східній частині країни. Зміцнення позицій нової правлячої династії в Магадхі після розгрому ставленика Олександра Македонського призвело до створення великої імперії Маур’єв.
Імперія Маур’єв досягла найвищого розквіту в III ст. до н.е. у період правління Ашоки, коли в Індії укладається централізована східна монархія. Її межі простиралися від Кашміра і Гімала на півночі до Майсура на півдні, від областей сучасного Афганістану на заході до Бенгальської затоки на сході.
Імперія укладалася не тільки в результаті війн, скорення ряду племен і народів, установлення васальних відношень між Магадхой і окремими князівствами, але й у результаті так названого морального завоювання - поширення релігійно-культурного впливу розвитих областей північно-східної Індії на інші частини країни. Відносна централізація в імперії трималася не тільки на військовій силі Маур’єв, але і на проведеної ними гнучкій політика об'єднання країни. У строкатий склад імперії був включений ряд полуавтономних держав, що зберегли свої органи керування, звичаї. Це васальні князівства, зобов'язані Маур’ям виплатою данини і військової допомоги, республіканські держави-общини, гани і сангхі, що, за свідченням Артхашастри, "у силу своєї згуртованості нескоримі для інших", родоплемінні об'єднання.Центральний адміністративно-військовий апарат в Індії був слабкий у порівнянні з іншими державами Стародавнього Сходу, що було тісно пов'язано зі зберіганням важливої ролі в державі органів общинного самоврядування. Все це дає підстави підтверджувати, що в монархічних державах Індії в періоди значного їхнього посилення, як, наприклад, в імперії Маур’єв, влада давньоіндійських царів не була деспотичної в буквальному значенні цього слова. Вона стримувалася не тільки самоізоляцією общин, але і положенням у державі пануючої спадкової знаті, що установились традиційними релігійно-етичними нормами. Релігія, зокрема, виключала законодавчі функції індійських царів, підтверджувала непорушність і незмінність норм права, укладених нібито у ведах. Веди же повинні були тлумачитися тільки мудрецями-брахманами. Ця традиція була похитнута лише при Ашоке, коли урядовий указ став включатися в число джерел права.
Відповідно до релігійних поглядів, як і у всіх країнах Стародавнього Сходу, царська влада обожнювалася. Проте стародавньоіндійські держави, у тому числі і державу Маур’єв, не можна розглядати як теократичні монархії. Ашока називав себе не богом, а "милим богам".
Цар був главою адміністративного апарату. Від нього залежали призначення посадових осіб і контроль за їхньою діяльністю (VII, 54-63, 81). Всі царські чиновники, відповідно до Артхашастри, ділилися на групи центрального і місцевого керування. Особливе місце займали радники царя - вищі сановники (мантріни, махаматри). З радників царя складався і дорадчий колегіальний орган - мантрипаришад, своєрідний пережиток органів племінної демократії. Членство в мантрипаришаді не було чітко встановлено, поряд із сановниками в нього іноді запрошувались представники міст. Цей орган зберігав деяку незалежність, але лише по ряду другорядних питань міг приймати самостійні рішення.
Поряд із призначенням чиновників царською владою існувала практика передачі чиновних посад у спадщину, чому сприяла кастова система. Для надання належної ефективності державному апарату Маур’ї створили мережу контрольних, наглядових посад, що інспектують чиновників - шпигунів, царських таємних агентів, яких цар "приймав і вдень і вночі" (Артхашастра, I, 19).
1.4. Державний устрій Китаю
Деспотичні риси правління стали укладатися ще в іньському Китаї, де спочатку не існувало суворого порядку престолонаслідування - успадковували брати, сини, племінники. Наприкінці Інь престол став передаватися старшому сину. У цей час укладався й адміністративний апарат, у якому чиновники з покоління в покоління займали ті самі посади, передані в спадщину, проте зі зволення вана.
У ранньочжоуському Китаї влада й особистість вана остаточно сакралізується. Він носить титул "сина Неба", що "управляється Небом", його називають "батьком і матір'ю" своїх підданих. Ван - первосвященик.
Центром керування в чжоуському Китаї були подвір'я вана. Палацева система керування замикала на палаці всю діяльність по обслуговуванню самого вана і по керуванню державними справами. Близько до вана стояв цзай - управитель, що разом із підпорядкованими йому чиновниками був провісником волі вана усередині палацу, відав палацевими ремісниками, стежив за храмами предків вана й ін. Особливе місце при дворі займали шаньфу (стольники), що обслуговують особисті потреби вана, що виконують універсальну й особо довірчу роботу з виконання його різноманітних адміністративних і військових доручень. Ряд посад був пов'язаний із функціями контролю над державною господарською діяльністю. Ліси, води, пасовища, наприклад, були об'єктом турбот особливих чиновників, підпорядкованих "наглядачу земель".