Державний устрій і суспільний лад країн Стародавнього Сходу

ПЛАН

1. Державний устрій країн Стародавнього Сходу3

1.1. Державний устрій Стародавнього Єгипту3

1.2. Державний устрій у Месопотаміії5

1.3. Державний устрій Стародавньої Індії6

1.4. Державний устрій Китаю8

2. Характеристика суспільного ладу10

Список використаної літератури14

1. Державний устрій країн Стародавнього Сходу

1.1. Державний устрій Стародавнього Єгипту

Староєгипетська держава була централізованою майже на всіх етапах свого розвитку, за винятком нетривалих періодів розпаду. Об'єднання Єгипту наприкінці IV тисячоріччя до н.е. під управлінням єдиного царя прискорило створення тут централізованого бюрократичного апарата, що на регіональному рівні був організований по древнім традиційним номам і поданий правителями-номархами, храмовими жерцями, вельможами і царськими чиновниками різноманітних рангів.

За допомогою цього апарату відбувалося подальше зміцнення могутності фараона, що починаючи з III династії не просто обожествлявся, а вважався рівним богам. Логічним слідством змін у єгипетській теології стає скрупульозна розробка ритуалу поклоніння богу-фараону, будівництво гігантських пірамід на місцях їхніх поховань. Геродот, відвідавши Єгипет у середині V в. до н.е., на основі зібраних їм переказів і жрецьких повідомлень про царя IV династії Хуфру (Хеопсі) писав, що роботи над спорудженням його піраміди продовжувалися 40 років (20 років на заготівлю матеріалів і 20 років на саме будівництво). Притягали до спорудження піраміди всіх єгиптян по черзі (на 3 місяця по 100 тис. чоловік).

Найбільшої могутності влада фараонів досягає в Новому царстві, коли остаточно затверджується заснована на військовій силі і численному бюрократичному апараті імперська влада центру, що цілком підпорядкував собі керування великою територією.

Влада фараона вже в Древньому царстві передавалася в спадщину (принаймні в часи царювання тієї або іншої династії). Але династії, як відомо, часто змінювалися, деякі фараони царювали, особливо в період смут, три-чотири роки, що знаходило виправдання в єгипетській теології, в уявленнях єгиптян про владу. Відповідно до цих уявлень божественності фараона було недостатньо, щоб родити нового фараона-бога. У єдину народжену дитину разом із насінням батька-бога повинний увійти бог, божественне царствене начало. У противному випадку всі інші діти фараона були б іпостассю бога-творця, а при множині дружин і наложниць у фараонів їх було б надто багато.

Царствене богосиновство як унікальна якість правлячого монарха не передавалося безпосередньо в спадщину. Воно могло бути передане, "увійти" у будь-яку жінку, що, навіть ніколи не бачачи царя, спроможна була зробити нового бога-фараона.

Ці уявлення і служили визнанню нового неспадкоємного фараона, легітимації влади нової правлячої династії, що, як свідчить тривала історія Древнього Єгипту, могли засновуватися й одним із численних номархов або головних жерців храмів.

При всій широті повноважень фараона його владу не можна розглядати як особисту, довільну. Політична стабільність єдиної держави Єгипту, недоторканність трону залежали від того, наскільки успішно фараон служив інтересам пануючих соціальних прошарків, особливо військовій і жрецькій верхівці. Влада фараонів стримувалася і релігійно-моральними нормами справедливості (маат), наслідування яких вважалося особливою заслугою царя-бога.