Отаман Іван Сірко
Мав Іван Сірко й рідного брата, який загинув у бою проти польських військ у Капустяній Долині на Черкащині, певно, у квітні 1663 року. Були в ко-шового отамана якісь інші родичі. Принаймні 1678 року він просив царя відпустити на Січ білгородського мурзу Махмета, щоб виміняти його на своїх родичів, які перебували в кримській неволі. Того ж року на Січі побував посол гетьмана Самойловича, козак Полтавського полку Іван Красноперченко. Тут його тепло вітав Сірко й розпитував про свою родину. Як виявилося. Сіркова дружина була кумою Красноперченка. Згадуються в джерелах також імена отаманових сподвижників, насамперед його побратима Яцька Торського (Сацька Туровця), а також таких козаків, як Гнат Голобля, осавул Павло Грибович (засланий з гетьманом Многогрішним до Сибіру), Грицько Дробиненко, Ярема Кваша, Григорій Минченко, Петро Перехрест, Григорій Чечельницький, Яків Третяк та інші.
На жаль, майже зовсім немає даних про першу половину життя Сірка. Та й друга, щиро кажучи, рясніє "білими плямами". А дуже хотілося б знати, скажімо, що робив він у Хотинську війну 1621 року, під час українських національно-визвольних повстань, очолюваних Марком Жмайлом (1625 р.), Тарасом Трясилом (1630 р.), Іваном Сулимою (1635 р.), Павлом Павлюком, Дмитром Гунею, Яцьком Острянином (1637-1638 рр.), знаменитих чорно-морських та азовських походів запорожців проти Османської імперії. Кримського ханства та ногайських орд. Російсько-польської війни 1632-1633 років тощо. Де ж набував військового досвіду майбутній козацький ватажок, де мав бойове хрещення? Не міг же він, як міфічний Ілля Муромець, сидіти до 33 років на печі, не міг же він з'явитися перед козаками готовим полководцем, наче Афіна з голови Зевса? На жаль, лише одна-єдина звістка, як спалах, вихоплює з темряви віків важливий епізод Сіркового життя. Як відомо, запорожці славилися по всій Європі як прекрасні воїни і їх охоче наймали на службу монархи Австрії, Іспанії, Німеччини, Польщі, Франції та інших країн. Так, майбутній ніжинський наказний полковник і сподвижник Богдана Хмельницького Роман Катіржний - ватажок одного з успішних повстань невільників-веслярів на турецьких галерах прибув зі своїми повстанцями до берегів Південної Італії й там став на службу до Фердінанда III Габсбурга, віце-короля Королівства Обох Сицилій і пробув там чотири ро-ки (1642-1646). Отже, 1644 року посол Франції граф де Брежі за дорученням фактичного правителя країни кардинала Джуліо Мазаріні найняв на французьку службу 2500 козаків. У жовтні 1645 року запорожці, очолювані Богданом Хмельницьким, Іваном Сірком та якимсь Солтенком [Золотаренком (?)], були перевезені Балтійським морем з Гданська до Кале. Пізніше вони взяли участь в облозі іспанців у Дюнкерку, причому Сірко командував уже тоді полком. Французькі війська очолював принц Конде, а в його війську під Дюнкерком служив і мушкетер Д'Артаньян - герой знаменитої трилогії Олександра Дюма-батька .Останнім часом дехто з дослідників (В.Голобуцький) бере під сумнів участь запорожців в облозі Дюнкерка, але уважний аналіз таких аргументів, частково запозичених у польського дослідника З.Вуйцика, доводить Їхню безпідставність. Можна сумніватися лише в тому, чи справді на берегах Північного моря височить пам'ятник Сіркові. Принаймні на запит, надісланий французькому посольству, що його зробив харківський краєзнавець І.Саратов, надійшла заперечна відповідь. Хоч далі ім'я Сірка знов губиться в темряві минувшини, навряд чи варто сумніватися щодо його участі у Визвольній війні українського народу 1648-1658 років. Нам пощастило виявити в тій-таки "Віршованій хроніці" першу згадку про участь Сірка в тогочасних подіях. Наприкінці 1653 року, після Жванецької битви, коли кримський хан Іслам-Гірей ІІІ зрадив українських повстанців, що дало змогу королівській армії вислизнути з кільця, ординці почали грабувати подільські міста й села, забирати в неволю мирних жителів. Тоді на кін виступив Сірко, який відбивав "ясир" у нападників. Відтоді боротьба проти турецько-татарсько-ногайської агресії стала справою його життя.
У XVII столітті відстала Османська Імперія, одна з типових азійських деспотій, завоювала не лише Північну Африку й Близький Схід, а й добрячий шмат Європи, зокрема Балкани та Північне Причорномор'я. Коли б туркам удалося, як вони прагли, завоювати всю Європу, то можна уявити, до яких тяжких наслідків це спричинилося б. Ясна річ, це призвело б до консервації феодального ладу, посилення деспотизму, переслідувань християнського населення тощо. Становище України було особливо складне, бо вона безпосередньо межувала з Османською Імперією. Ця остання вибудувала по-тужні фортеці в гирлах великих річок, перетнувши Україні шлях до моря. У 1475 році турки завоювали Кримське ханство й змусили хана стати васалом султана Османської імперії.
Особливо погіршилася ситуація з середини XVI століття, коли в Північне Причорномор'я перекочували зі сходу ногайські орди, які теж стали васалами Османської імперії, хоч і під зверхністю кримського хана. Саме ці напівдикі племена, що їх помилково називають татарськими, і були найбільш заінтересовані, щоб раз у раз чинилися наскоки на Україну, плюндрувалися її землі, забирався "ясир".
Османська імперія ввійшла в смугу безнадійної кризи, її анахронічний лад дедалі разючіше контрастував з прогресивною Європою. Проте Османська імперія намагається вийти з глибокої внутрішньої кризи за рахунок загарбницьких воєн і встановлення гегемонії в Європі. У цей час вирішальних битв український народ, якому й далі загрожував геноцид з боку загарбників, відіграв видатну ролю в боротьбі проти агресора. Особливо відзначалися збройні сили України - Військо Запорозьке - у війнах проти Османської імперії, як-от Хотинська війна 1621 року, битва під Віднем 1683 року, чи-сельні суходільні й морські походи тощо. Тоді вся Європа надавала надзвичайно великої ваги військовій діяльності своїх союзників-запорожців і високо цінувала їхні звитяги. Отже, Івана Сірка слід розглядати насамперед як видатного провідника в організації відсічі українським народом навалі Ос-манської імперії, оборони південних рубежів України. Та історичні заслуги його полягають не тільки в боротьбі на Півдні, а й на інших теренах. Політичне життя України в середині XVII століття визначала боротьба за ліквідацію колоніального гніту Речі Посполитої та завоювання державної не-залежності. Сірко й тут доклав значних зусиль, хоч не уник і певних помилок та прорахунків. Вище вже йшлося про його діяльність під час Жванецької битви. Є певні підстави припускати, що не лише цим епізодом Сірко ус-лавився у Визвольній війні. Варто пригадати, наприклад, лист Юрія Хмель-ницького до Сірка від 24 червня 1677 року, де йшлося про потребу заприязнитися, зробити "истинное желательство как при отце нашем" , тобто натякав на допомогу Сірка Богданові Хмельницькому.