Отаман Іван Сірко
Наприкінці літа 1677 року Османська імперія зазнала поразки під Чигирином. Хоч формально Січ додержувала умов перемир'я з султаном та ханом, однак є дані про дії запорозьких човнів на Дніпрі поблизу Чигирина. Сам Сірко не дав Ю.Хмельницькому не те що 500 козаків, а жодного. Проте йому вдалося продовжити перемир'я і на наступний рік.
Під час другого Чигиринського походу 1678 року армії Османської імперії вдалося здобути колишню столицю гетьмана Богдана Хмельницького та його наступників. Російсько-українські війська, що боронили місто й замок, не витримали дуже сильного натиску ворожих військ. Ромодановський і Самойлович були бездіяльні. А запорожці не стали чекати просування ворогів до Києва й посилили свої дії в тилу. Ще коли турки штурмували Чигирин, Сірко спустився з козаками в пониззя Дніпра і знищив кілька турецьких галер. Після цього він пішов до Бугу, де розбив турецьку заставу, спалив міст через річку, визволив багатьох полонених. Дії запорожців ставали дедалі активнішими, і це було однією з причин того, що Османська імперія нарешті полишила думку про значні завоювання на території України.
1679 рік Сірко розпочав походом на подніпровські ворожі фортеці Кази-Кермен і Тавань. Його успішні дії спонукали турків вирушити на Січ. Зачувши про підхід до Січі воїнства Кара-Мухаммед-паші, Сірко вийшов з Січі й переховувався з військом на островах. Шукати там козаків була безнадійна річ, тож турецький воєначальник повернув назад.Дізнавшись про наступ турецьких військ, цар Федір вирядив на Січ військо під командуванням Корецького . Є певні підстави вважати, що саме цей епізод був пізніше описаний у "Лейпцизькій поштовій і звичайній газеті" за 1680 рік, де йшлося про те, що на допомогу Сіркові було послано 10 тисяч російського війська, яке стояло в Конотопі, та два лівобережних полки - полтавський і миргородський, а також 500 калмиків (див. додаток № 5).
Останні два роки Сіркового життя вдалося висвітлити завдяки новим джерелам. З них ми дізналися про те, що авторитет козацького ватажка був високий і на Січі, і в Лівобережній Україні. Дедалі частіше лунали голоси про скинення Самойловича й обрання на гетьмана Сірка. Про це говорили як у вузькому колі старшини (скажімо, під час весілля Сіркового сина), так і серед цілих полків (див. додатки). Така підтримка забезпечила Сіркові опору в боротьбі за збереження прав і свобод Запорожжя. Кошовий отаман рішуче домагається в царського уряду обіцяної матеріальної допомоги, навіть скинення Самойловича, погрожуючи в разі відмови перейти під протекторат турецького султана.
Точилася гостра дипломатична боротьба й не варто вірити кожному слову Сірка, як і будь-якого іншого дипломата. Однак не можна не помітити певної зміни зовнішньополітичного курсу Січі в останні роки життя кошового отамана. Якщо протягом майже цілого життя Сірко виявив себе як видатний організатор боротьби проти турецьке-татарсько-ногайської навали, то наприкінці, коли загрозу цій навали було усунуто спільними зусиллями європейських держав разом із Січчю, Сірко обирає новий напрям. Він далекоглядно передбачив неминучий крах Османської імперії, занепад Кримського ханства та ногайських орд, а також Речі Посполитої, значне піднесення Московщини, яка намагатиметься не тільки вийти на береги Азовського та Чорного морів, а й знищити Запорозьку Січ. Ось чому в останні роки свого життя Сірко дедалі частіше веде мову про мирне співжиття з Туреччиною, Кримським ханством і поганцями, укладає перемир'я з султаном і ханом. Про це свідчать і два останніх його листи (від 14 січня та 16 квітня 1680 р.), записи запорозького писаря Биховця та деякі інші джерела. Безперечно, кошовому отаманові було відомо про союз Січі з Кримом у 20-х роках XVII століття, що його уклав М.Дорошенко з ханом Мухаммед-Гіреєм та його братом галгою-султаном Шахін-Гіреєм, про союз Богдана Хмельницького з ханом Іслам-Гіреєм III та інше, і тепер він теж став на цей шлях. Ми не знаємо, як склалася б зовнішня політика Січі, якби Сірко прожив ще років 10-15, але ясно, що його ідея була розвинута у ХVІІІ столітті: українсько-татарський союз 1709-1714 рр., існування Січі під Кримським протекторатом у 1709-1733 роках, спроби коша налагодити мирні стосунки з Кримським ханством і ногайцями в період Нової Січі (1734-1775 рр.).
Однак до остаточного порозуміння Сірка з ханом і султаном не дійшло, бо кошовий отаман не мав належної підтримки старшини. Не було єдності в цьому серед рядових козаків, та й лишалася проблематичною підтримка Лівобережжя, поки там гетьманував Самойлович.
Колишній запорозький писар Биховець таємно свідчив у Москві вже після смерті кошового отамана: "Ми із суддею Яковом Константиновим добре послужили Богу й великому государеві, до злого вчинку Сірка не допустили, не дали йому з Кримом домовитися, щоб бути під орудою турецького сул-тана. Відтоді Сірко упав у розпач, що не зміг здійснити своїх задумів, занедужав, заболів у нього лівий бік (серце? - Ю.М.), від чого надзвичайно схуднув" .
Життя кожної людини має свій край. Прийшов смертний час і до Івана Сірка, і він мужньо зустрів його. Передчуваючи близький кінець, наказав зро-бити труну, "в яку він потім лягав і говорив, що колишнього здоров'я у нього вже нема" . Хтозна, що передумав Сірко у свої останні дні. Може, за-мислювався над своєю дивовижною долею, яка винесла його на гребінь слави й не дала накласти головою на бойовищі, як звичайно закінчували своє життя запорожці. Може, думав про прийдешню загибель Січі. А може, про долю України, про й майбуття, про тих й синів, які будуть гинути тисячами й мільйонами за й волю та незалежність...11 (1) серпня 1680 року Сірко раптово помер на своїй пасіці в Грушівці, що в Дніпрових заплавах за 10 верст від Січі. Найповніше про смерть кошового отамана розповів його сучасник літописець Самійло Величко: "Того ж літа, 1 серпня, проставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство. Поховано його знамените 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі місця, але також погромлював у диких полях, було то і на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир. Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив на різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення. А на самому Чорному морі громив він кораблі й каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азова та інші місця, і з великими здобичами щасливо повертався із Запорозьким військом до свого коша. Його все військо дуже любило і за батька шанувало. Поховавши ж його, як вище казав, з жалем, висипали над ним значну могилу і поставили на ній кам'яного хреста із належним написом його імені й справ. Після похорону низове військо з новим кошовим Стягайлом писало до гетьмана Самойловича такий лист, жалісливо ознаймуючи його про ту, його Сіркову, кончину..." .