Отаман Іван Сірко

На жаль, не мав спокою Сірко й після смерті... У 1709 році російські війська штурмом здобули Чортомлицьку Січ і, розлючені запеклим опором запорожців, стали нищити не тільки живих, а й мертвих, плюндруючи козацьке кладовище. Лише через 25 років, коли козаки повернулися на ці місця, було впорядковано могили на кладовищі. Замість знищеного хреста на могилі Сірка поставили камінь з пам'ятним написом, що зберігся дотепер. Щоправда, помилилися у визначенні дати смерті (зазначили 4 травня). У 1967 році виникла загроза могилі кошового отамана, цього разу від рукотворного Каховського моря. Тлінні останки козацького ватажка було перенесено далі від берега й поховано в кургані доби бронзи біля с.Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської області. Череп не дослідили на місці, а послали до Ленінграда - до лабораторії пластичної антропологічної реконструкції Інституту етнографії АН СРСР імені М.Миклухо-Маклая. Згадав про обезголовленого бюрократами козака письменник Юрій Мушкетик року 1987, звернувся листовне до Товариства охорони пам'яток історії та культури України - просив не дати пропасти на чужині. На заклик письменника відгукнувся журнал "Пам'ятки України". І врешті, більше ніж через 20 років, завдяки редакції та українському антропологу Сергію Сегеді останки Івана Сірка - на рідній землі. Можливо, череп поховають з прахом кошового отамана. Винні в цьому варварстві насамперед колишній перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ О. Ватченко та тодішній археолог Дніпропетровського обласного історичного музею Л. Крилова (Єлінова), що мусила діяти так з наказу обкому компартії.

Іван Сірко помер, але слава його не вмерла, не полягла... Про те, що та слава Сіркова значила для його побратимів, добре сказав Дмитро Яворниць-кий. Вважаємо за потрібне навести уривок з біографії, яка належить перу цього великого історика, оборонця світлого імені Сірка: "Говорили, що рівного Сіркові не було, не буде і не може бути ніколи, бо на те є закляття самого Сірка: "Хто ляже поряд зі мною, той ще брат, а хто вище мене - той проклят". Подейкували, ніби запорожці після смерті свого славного вождя п'ять років возили його тіло у труні й суходолом, і водою, твердо переконані, що Сірко й мертвий наводить страх на ворогів і що з ним, навіть мертвим, можна перемагати бусурманів. Та й зараз ще діди розповідають, що після смерті Сірка козаки відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і в разі біди виставляли її наперед, приказуючи: "Стій, душа й рука Сіркові з нами!" І на ті слова вороги, мов зайці, тікали геть від козаків. Тільки згодом, коли й сама Січ уже була знесена і все Запорожжя зруйноване, козаки поховали руку Сірка, але не поховали з нею душі його: ні, він не помер, він живе досі, він і тепер воює десь з ворогами Христової віри та козацької вольності" .

Про Івана Сірка писали свого часу й видатні українські літописці та історики, наприклад Самовидець, Григорій Граб'янка, Самійло Величко, анонімний автор "Історії Русів", а також польські, німецькі, швейцарські хроніки й газети. Невеликі уривки з деяких зазначених тут творів наводяться в додатку. Вони вияскравлюють добу, в яку жив Сірко, а також змальовують кошового отамана таким, яким його бачили сучасники.Героїчне життя Івана Сірка й тепер привертає до себе увагу, воно є своєрідним джерелом творчого натхнення. Досить згадати історичні романи й повісті Івана Нечуя-Левицького, Андріяна Кащенка, Володимира Малика, Юрія Мушкетика, поетичні твори Миколи Зерова, Бориса Модзалевського та інші. На кіностудії ім.Олександра Довженка знімається кінофільм, присвячений життю кошового отамана. Сподіваємося, що в Дніпропетровську (Січеславі) буде поставлено величний пам'ятник Івану Сіркові, а в його особі й усім запорожцям, п'яти головним Січам, що стояли на землях сучасної Дніпропетровщини.

ДОДАТКИ

I

З "Історії Русів"

Сірко сей був в роді своєму людиною незвичайною і єдиною. Він з малочисельним військом своїм завше щасливо воював і був переможцем, не зводячи, однак, ні з ким неправедної війни. Баталії у нього вважалися за іграшку, і жодної з них він не програв. Татари Кримські й Білгородські, тії страховища і бич усім народам, були у Сірка полохливими оленями та зайцями. Він декілька разів проходив наскрізь їхні оселі та укріплення, декілька разів заганяв усіх Татар аж у Кефські гори, де й самі Хани їхні не раз крилися по ущелинах та чагарниках гірських. Татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його Руським шайтаном, але в суперечних між собою справах віддавалися на його суд, мовляв: "Як Сірко скаже, так тому й бути". При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів. Одна татарка того аулу, звідкіль відігнали були запорожці худобу, з'явившись до Сірка з малими дітьми, скаржилася йому, що в неї забрано ви-суджену нею корову, яка у неї одна й була, і "чим же мені годувати дітей?" Сірко зараз вернув увесь табун скотський того аулу і наказав аулові, коли за-бракне татарчиній корові молока, щоб вони всією громадою дітей її од своїх корів молоком годували, а на одяг їхній дав матері декілька штук з наказом, щоб вони, як виростуть, не воювали з Русаками. Словом кажучи. Сірко був людиною дивовижною і рідких прикмет щодо хоробрості, заповзятливості та всіх військових успіхів; і при достатньому числі війська легко міг зробитися Тамерланом або Чінгісханом, себто великим завойовником. А проте був він і Запорожець, себто рід блазня або навіженого. Одного разу писав до нього Гетьман Самойлович, дорікаючи, що на Запорозьких степах кочують вільно деякі аули Татарські. Він на теє йому відписуючи, що робить так з ласки Війська, з причин недороду в Татар трави і що при такій нагоді і вони інколи од них рівномірною ласкою користуються, закінчив нарешті, тим: "Якби й дідько, пане Гетьмане, допомагав людям у крайній Їх нужді, то гребувати тим не випадає, бо кажуть люди: нужда і закон зміняє. А як ми, живучи з татара-ми по-сусідськи, допомагаємо одне одному, то се розумному, анітрохи не дивно, а то нам тільки дивно, що ти. Пане Гетьмане, багато коло нас хархи-руєш, немов твій покійний батенько на хавтурах з парафіянами у Зінькові, чого ми й Вам упрійме бажаємо".