ІВАН МАЗЕПА

Восплачу горько въ моемъ смутномъ дЪлЪ.

Се вторый Иродъ, исполні смертна яда,

Мазепа лютый убилъ мои чада.

Уподобися Россія Давиду.

Иже оть сына терпяще обиду.

Авесаломъ сынъ былъ неблагодарный

Подобенъ ему Мазепа товарний,

Возлюбихь его яко мати сына

Откуду убо такова измена й т. д.

А се ж українець був, отсей Яворський...

А новий гетьман, аби піддобритися цареві, 8 грудня видав універсал. Легко вже зрозуміти, який він був: царів московських ми повинні по вік вічний дякувати та молитись за них Богу за те, що «Україна, отчизна наша» стала під царями краєм багацтва і порядку. Війська московські ніколи не чинили найменчої кривди нікому, а тільки «на оборону нашу прийшли». Наш святий обов'язок — «за достоїнство монаршеє» умирати, іти безпрекословно куди цар посилає. —« гды жъ за тое маемъ царскаго Пресвітлаго Величества милостивую протекцію». Навіть ті походи безперестанні, що знищили усю Україну — навіть вони, казав універсал Скоропадського, були «без воли и ведома Его Царского Величества» — а робив їх сам Мазепа «для приватного его обогаченія»...

А Мазепа був у той час у Ромнах. Гибель Батурина зробила на старшин велике вражіння, і ляк почав заповзати у малі серця. Першим утік до царя Апостол, за ним Іван Сулима, Галатан, далі Гамалія, Кандиба, Іван Бутович і канцелярист Антонович. Всіх їх цар прийняв, обдарував, і не тільки зоставив на попередніх должностях, а ще й возвисив. За те у всякого, кого тільки підозрював у прихилності до Мазепи, хапав, мучив, а потім убивав. «Казнь сія була обнкновенная Меншикова ремесла: колесовать, четвертовать й на колі сажать. А самая легчайшая, почитавшаясь за игрушку — вешать й головн рубить». А перед казнію мучили людей лютнми муками. «Пьітка призводима била со всею аккуратностію й по Узаконенію Соборного Уложенія, сиречь степенями й по порядку: батожьем, кнутом й шиною, т. е. разженным железом, водимымь сі тихостью или медленностію по телам человеческимь, которьіе оть того ки-пели шкварились й воздимались». І навіть невідомий автор «Історії русов», хоч і не дуже прихильний до Мазепи, писав:—«Сам Спаситель сказав у Євангелії—а сі слова не мимо йдуть — що «всяка кров, пролита на землі изищеться від рода сього». То яка ж кара мусить бути за кров народу українського, пролиту починаючи від Наливайка і до сього дня за те тільки, що український нарід шукав собі волі й кращого життя на власній своїй землі, як того й кожда людина на світі хоче».

А далі — що ж... гіркість і сум. Єдиним відрадним явищем був прихід запорожського кошового Кості Гордієнка з 15 тисячами запорожців. 26 марта кошовий вітав гетьмана у Диканьці.

— Ми, військо запорожське низове, дякуємо вашу милость за те, що ви, як і подобало головному вождю українському, прийняли близько до серця долю, що спостигла наш нрай, і взялися освободити його від московського рабства. Хочемо вірно вам помогти, разом з вами будемо жертвувати і кровію і життям своїм, будемо в усім вам повинуватися.

Гетьман відповідав.— Дякую, запорожці, за ваше довір'я до мене. Бог свідок, що віддаючися під протекцію шведського короля, я робив то не s легкомисності і не з власної користі, а з любові до рідного краю. У мене нема ні жінки ні дітей, я міг би виїхати до Польщі чи ще кудись і спокійно дожити до кінця днів моїх — але ж не міг кинути свій рідний край в руках неправидного угнетателя.