ІВАН МАЗЕПА
От до чого довела себе Україна. Що всяке сміття, всяка дрань московська могла знущатися над кращими виборними людьми козацькими. От у яке болото втопталася честь національна.
А тут іще пішла чутка, що цар зовсім хоче скасувати козачество, а поробити з козаків драгун, та й послати потім їх учитися військовій муштрі у Німеччину. А тут із чернігівського полку доносять, що Зиков чинить нечувані насильства над людьми: «хати відчиняли, шуби й одежу забирали, гусей, курччт різали. У сотниковім дворі, коли його не було дома, господаря мало не убили до смерті; горілку з кухви випустили для сміху, дьячка з церкви з клироса вивели і так побили, що ледве чи буде живий. Ганялися за людьми й кололи їх шаблями. Забрали до 70 коней і не вернули—так і пропали». А там якийсь Роптєв їхав з аптекою і вимагав 44 підводи і йому обіцяли, але він не ждав і почав сам ловити коней. Наловивши більш сотні, велів викупати за готові гроші. І з усіх боків, з усіх боків ідуть і йдуть і ідуть вісті, одна другої краще. Та у кого ж, що хоч трохи любить свій народ, не заболіло би серце? І у старого гетьмана вирвалася фраза:
«Якого ж нам добра вперед надіятися за всю вїрну нашу службу і хто ж би ще був такий дурень, як я, щоб під такий час не прихилився на пропозиції короля Станіслава?»
Се були перші слова...
Москва вже показала, хто вона й чого від неї сподіватися треба. Москва України не поважала, не шанувала ні її прав, ні її людей. Цар Петро то носиться з думкою скасувати козацькі полки, а зробити набор драгун, то наміряється викроїти з Українських земель княжество для герцога Мальборо, Мазепу нагородити титулом князя Римської імперії, а гетьманство віддати своєму любимцю Меншикову. Народ стогне від московського насильства, зрештою вся психологія українська зовсім інша, ніж московська. Москаль зжився з рабством — українець-вільнолюбець; москаль централіст-самодержник — українець демократ-конституціоналіст; москаль грубий деспот—українець шанує людське достоїнство. Вони попросту не можуть зговоритися, не можуть зрозуміти один одного. У царського дяді Льва Нарйшкіна була карлиця родом українка. Забавляла-забавляла вона панів московських, але потім якось їй стужилося за рідним степом і вона втекла на Україну. Наришкін з погрозами «требовал», щоби гетьман сю ж хвилю прислав йому карлицю. Москаль не міг зрозуміти, що то ж не невільниця і не кріпачка його, а людина вільна. Але Мазепа то розумів і писав до Головіна:
«Коли б ще та карлиця була сирота безрідна і не мала так багато та ще таких знатних і заслужених козаків-сродникві своїх—тоді б іще я, ради любові боярина його милості, що багато гріхів покрива, хоч би й проти совісті моєї християнської (бо то ж не безгрішно—когось у неволю давати чи дарувати, коли ж вона не єсть ні бусурманка, ні невільниця) звелів би ту карлицю, по неволі в сани кинувши, до двора його милості в Москву привезти. Але хоч вона й карлиця, на зріст і на образ дрібненька, але все ж вона роду доброго козацького заслуженого, бо й батько її на службі монаршій убитий: тому трудно мені тій карлиці неволю і насильство чинити, бо тим я викликав би скарги її сродників та й від сторонніх людей в нашім вільнім народі осуд».Се дрібний факт, але він яскраво малює дві психології народив. Старий москаль знати нікого не хоче — давай і більше нікакіх: для Мазепи істнують традиції. Боярин ні з чиїм «мненіем» і в голові не покладає рахуватися, бо того «мненія» в тій стороні немає; гетьман України, особа в десять раз вища боярина, оглядається не тільки на старшину, але й на «сторонніх людей», на громадську думку. Словом, се була здорова культурна суспільність — і тільки диявольський помисел історії велів сьому чутливому народу з'єднатися на цілих 250 літ з такою нацією, що деспотизм з одного боку і анархію з другого кладе в основу своєї психології. Багато сил пропало, багато сміття московського внеслося в душу народну...
Але тоді ще не було пізно. Ще ростило майже кожне серце протест, ще не пропали традиції свобідної України. А обставини політичні і все більший і більший нетакт Москви наближали кризу. Політичні обставини були того роду, що шведський король побідно йшов Польщею і тривогою наповняв Московщину: цар вже не надіявся вистояти супроти шведів і посилав укріпляти вже саму Москву, сподіваючися Карла аж туди. При таких умовах не дивно, що в пам'яті козацької старшини мусили повстати старі традиції єднання України зі Швецією, що не вмирали в козачій суспільності ще з часів Богдана. Що ж до московського нетакту, то тут бери жменями. Чого-чого — а поважання не то до національного, а й до людського достоїнства Москва ніколи не мала, не має тепер і, мабуть, ніколи не буде мати.
Коли цар сподівався приходу шведського короля на Україну, він виставив проти нього корпус війська під проводом свого любимця Меншикова, а Мазетіі, гетьманові України велів бути під рукою у Меншикова і в усім його слухатися. «От чого я діждався на старості літ за свою вірну службу,— говорив гетьман гірко.— Велять мені бути під командою Меншикова. Вже не жаль би було хоч би під командою якого-небудь заслуженого чоловіка, а то...»