ІВАН МАЗЕПА

— Борюся з розумом — чи давати о тім знати царю чи ні? Порадьмося, друже, ще ранком, а тепер іди до себе і молись Богу — нехай буде по його волі. Може, твоя молитва скоріше дійде, як моя. Але Господь бачить — що не для себе я то роблю, а для вас усіх, для дітей ваших.

Орлик пішов додому, але не міг спати. Узяв грошей іі пішов по Київських нетрях роздавати милостиню старцям. То вони з піросоння лаялися, бо думали що то злодії ходять.

Так минула ніч. На ранок Орлика покликали до гетьмана.

Гетьман уже сидів за столом, а перед ним лежав хрест із частицею животворящого древа. Мазепа сказав Орликові так.— Досі я не насмілювався передчасно відкривати тобі своїх думок і тайни, що тобі вчора відкрилася випадково. Не те, щоб я тобі не вірив, я ніколи не подумаю, щоб ти міг заплатити мені невдячністю за всі мої до тебе милості і був би моїм прєдателем за мою любов. Але я розсуждав так: ти людина розумна і добросовістна, але ще молодий і мало досвідчений у таких речах. Я боявся, щоб ти при бесіді з москалями та й з нашими людьми з довірчивості або й з необережності не проговорився і тим не втопив би і мене і себе. Але що тепер се випадково не утаїлося, то от я призиваю Всемогущого Бога у свідки і присягаю тобі, що не для своєї користі, не для вищої почесті, не для якої іншої гадки, а тільки ради всіх вас, що під властен) моєю й під регіментом стоять, ради жінок і дітей наших, ради загального добра матері нашої бідної України, для користі усього Війська Запорожського і народа українського, для возвишення й розширення військових трав, вільностей хочу я при помочі Божій так робити, щоб ви з жінками і з дітьми нашими і рідний край з Військом Запорожським не погибли як з московського, так із шведського боку. Коли ж би я ради своєї вигоди так мав робити, то нехай поб'є, мене на душі й на тілі Бог в Трійці Святій Єди'ний і невинні страсті Христові.

І гетьман поцілував хрест із частицею животворящого древа, а потім предложив те саме зробити Орлику. Орлик присягнув, але притізд висказв деякі сумніви що до кінця війни.

— Добре ж, як побідять шведи — ми будемо усі щасливі, а як побідить цар?

— Яйця курку учать,— відповів на се Мазепа Орликові.—Хіба я дурний, аби відкривати карти, зарані поки я не буду певен, що цар не тільки України не оборонить, але й своєї Москівщини. Я вже будучи у Жовкві говорив царю, що коли королі польський та шведський розділяться і підуть один на Москівщину, а другий на Україну, то ми не зможемо оборонитися, бо наше військо змаліло й підірвалося від частих походів та битв. І я просив царя, щоб він хоч тисяч десять дав нам у поміч війська, а він відповів, що «не тільки десяти тисяч, а й десяти душ не можу дати—самі обороняйтеся як хочете». Отже ще й те змусило мене увійти у переговори, щоб там не поступали з вами по-неприятельському, й не пустошили вогнем і мечем нашу бідну Україну. Але все ж я зостануся при царю доти, доки не побачу з якими силами прийде польський король до границь українських і який успіх покажуть шведські сили. Коли ми ще в силі будемо обороняти Україну, то чого ж нам ради самим лізти в погибель і убити рідний край? Сам Бог і цілий світ буде бачити, що ми з нужди рішилися так зробити і що ми, як вільний і незавойований нарід, всіма способами старалися робити на користь цілості рідного краю.

Отака була бесіда гетьмана. Тільки замовчуванням фактів і їх перекручуванням удавалося досі російським історикам зробити з гетьмана негативну істоту. А в дійсності — чого справді ще треба було Мазепі? Почесті? То він був перша людина у величезнім краю, і ні цар ні король більшим нічим не змогли би його нагородити. Багатства? То він мав подостатком і грошей, і маєтків, і всього. Нарешті він був уже 70-літий старець — чого він міг хотіти для себе? І чи могла би людина тих часів релігійних цілувати хрест животворящий, говорючи свідому неправду? Самі ці умови психологічні вже говорять, що дійство єдиним імпульсом могло бути тут почуття, як в деяких душах і в деякі часи домінує над усім — почуття бажання добра рідному краю. Що ж до обставин безсумнівних — то політичні умови ще яскравіше о тім говорять. Мазепа — се ж був не Родзянко, чи Терещенко, чи Скоропадський, які ніколи б не сказали — «ми вільний, незавойований народ». Тодішні люди—се ж не були теперішні перевертні, які на завойовання українських областей дивляться «сь общерусской точки зрьнія» і їм однаково «больно», а вірніше однаково «безразлично» чи Волинь завоюють, чи Ригу. Ні, тоді живому чоловікові боліла доля свого краю рідного; він іще чув, що ні за що продав себе в кабалу і думав •про те, як би вирватись, і болів, і страждав за долю свого народу. Міжнародню політику розумів з того погляду, чи принесе вона користь чи вред його краю, а не вручав дипломатію Сазонову чи ще якомусь -ову, розглядаючи потім його політику по газеті знов тільки «съ общерусской точки зрЪнія».І от лише завдяки сьому здрібнінню, завдяки повному занику національного почуття, завдяки сій національній кастрації, лише завдяки тому не тільки російський історик, але й здрібнілий раб-українець, малий потомок великих предків — і він, не знаючи своєї історії, не знаючи свого народу, накидався на Мазепу. Але наша задача, тих, хто має щастя першим свобідним словом відзиватися до свого народу, наша задача — злущити той бруд, яким укривала Москва досі нас і наших кращих людей, і на прикладах тяжкого, але великого минулого кликати народ до величного будучого. І для нас Мазепа не зрадник і не себелюбець— а герой невчасу, людина, що в послідні дні української свободи, української автономії, перед всезростаючим натиском царів, підпертих своїм народом — все ж пішла, повинуючися голосу совісті народної, пішла з послідним мечем у руках, з по-слідньою гвардією довкола себе. І полковники-мазепинці—се не убогі егоїсти, а рицарі смерті, що віддали за свою ідею, за світлий ідеал національної незалежності — віддали і вигідне своє життя, і спокій, і душу всю. І з глибокою пошаною, голови обнаживши, будемо читати ті імена в скрижалях історії, повторяючи за Кулішем Україні: