ІВАН МАЗЕПА

Від Тебе, моя Нене (їх імен тепер) туподумство людське не заслонить.

З того часу події пішли швидко. Часть військової старшини зовсім незалежно від Мазепи теж прийшла до мислі, що теперішня історична хвиля — єдина для освобождення України. Прилуцький полковник Горленко, лубенський Зеленський, миргородський Апостол і військовий обозний Ломиковський вже порозумілися між собою і думали тільки, як би перетягти на свій бік Мазепу. Перша ж проба переговорів показала, що і гетьман думає про одно і то саме — і вони заприсяглися всі один перед одним, давши клятву стояти за свою ідею до кінця. «Перед тяглістю традиції,— каже М. Грушевський,— відступали на другий шлях особисті прикмети, мотиви, рахунки діячів. Комбінація, яку насували обставини міжнародної політики, мусила бути використана для розв'язання національної проблеми. Се було переконання старшини. Традиції й заповіти поколінь могутньо кликали до сього всіх тих, хто не закрив душі своєї для впливів сих традицій і заповітів. І вони пішли... Пішли, рискуючи життям, здоров'ям, маєтком, спокоєм і добробутом своїм і своїх близьких. Проміняли достатнє багате життя у власті і пошанівку на гіркий хліб вигнання, на тортури і наслання в сибірські нетрі...»

Але не було ще такої ідеї освобождення, яка не мала б свого Іуди, свого Азефа; знайшовся він і серед української старшини се був генеральний писар Кочубей, родоначальник сих великих панів і магнатів Кочубеїв, що цілі покоління бачимо їх тепер в багатстві й роско-ші, куплених за ціну неволі всього народа українського. Вигодувалися на хлібі зрадництва, викохалися на продажних грошах, крові. За піредательство завше добре платилося на світі: се тільки перший предатель Іуда продешевив «по неопьггности» — первина ж. А всі слідуючі получали харашо, особливо в класичній державі предательства — в Росії. А вже найкраще з усіх царі московські нагородили потомство того, хто продав не ту чи іншу особу або організацію, а весь рідний край — предателя України Кочубея. І княжество, і графство, і тисячі десятин землі з рабами українськими мужиками на ній, і ліси, і поля, і всякі угодья — все посипалося. Дорогу річ купили царі московські, що так добре платили.

Історія самого предательства звичайна. Приплутують там помсту Кочубея за дочку Мотрю, але се в розмаху історії значення не має. Історія має свої закони і каже, що коло кождої ідеї увільнення мусить бути предатель. От він і тут є. А чи була у нього донька чи ні — се не важно.

В доносі своїм з 32 пунктів між іншим Кочубей говорив, що якось Мазепа хвалив Виговського й Брюховецького за те, що стали за волю України. «І ми б, каже, хотіли про дальшу свою цілість і свободу подбати, але нема ще способу, бо не всі наші люди думають однаково». А потім звернувся до жінки Кочубея: «От і твоєму чоловікові я скільки разів накидав слова про такі думки, як би нам безпечність цілості України на будучі часи учинити як для себе, так і для тих, що по нас прийдуть, але він мовчить, жадним словом мені не поможе. Та й ні від кого не маю помочі і не маю кому довіритися».

Там же в доносі приводив Кочубей і пісню, зложену Мазепою, де так само говориться про брак єдності. Ось кілька рядків тої пісні:

Всі покою щиро прагнуть, А не в степ гуж всі тягнуть:

Той направо, той наліво, А всі брати, то то дивої Не маш любві, не маш згоди, От Жовтої взявши Води, Через незгоду всі пропали Самі себе завоювали.Се та сама думка, яка веліла Мазепі держати весь свій наміїр у великім секреті. Далі говорилося о тім, що вороги України умисне її розшарпують, аби вона ослабіла і не мала вже сил для відпору. А москалі — «мужиками називають, а підданством нарікають». Потім автор звертається до України з окликом: «Чом ти братів не учила, чом від себе їх пустила?» А кінець пісні — зовсім боєвий: автор кличе старшину усю і полковників щиро взятися за руки і не допустити, щоби рідний кра терпів більше.

Самопали набивайте, Острих щабель добувайте, А за віру хоч уміріте І вільностей бороніте. Нехай вічна буде слава, Же през шаблю має права!

Але з кочубеївського доносу нічого не вийшло: московське правительство не пойняло Кочубеєві й Іскрі (бувшому полтавскому полковнику) віри і приговорило їх до смерті. За смертю їх донос був ліквідований.

Король шведський між тим рішив направити свої полки на Україну. Цар Петро велів гетьману іти з усім козацьким військом на з'єднання з московськими військами. Мазепа скликав на раду своїх однодумців полковників і питався, що йому робити: чи їхать чи ні.

Старшина одноголосне) постановила не їхати, навпаки — тепер же писати до шведського короля, аби навіть не пустити московських військ на Україну. І гетьман сам не поїхав, покликавшися на хворобу, а післав лише часть козаків. З листом же до шведського короля все ще отягався, аж поки старшина не напосілася і лист не був написаний: в нім була просьба прийняти під свою протекцію український нарід в справі увільнення від московського ярма. Але гетьман був занадто обережний і не підписав листа ані припечатав його, рахуючи на те, що післанець же може бути перехоплений. Король шведський теж не писав нічого, але передав усно, що буде коло р. Десни на 22 жовтня. Се те, що ми знаємо з документів, але було багато такого, чого не збереглося на апері: були зносини ближчі з королями польським та шведським і з представниками других держав.