ІВАН МАЗЕПА
Цар приїхав у Київ, і Мазепа запросив його до себе в гості. Коли вже всі були добре під напитком, Меншиков відвів Мазепу у бік і каже:
— Гетьман Іван Степанович! Пора вже братися за ворогів,— при тім підморгнув у бік козацької старшини.
Се він натякав на те, що цареві давно вже муляли рештки козацької автономії і він задумував зовсім переробити права українські, а властиво цілком їх скасувати.
П'яний Меншиков і не помічав, що то ж усе чують люди, та ж сама старшина козацька. Мазепа каже йому ніби на вухо, але голосно.
— Не пора.
— Ні, не може бути кращої пори, як тепер, коли тут сам цар з усією своєю армією.
— Але не розумно було б, не скінчивши одної війни, братися за другу, внутрішню.
— Чи їх, ворогів, боятися й милувати? Яка з них користь його царському величеству? Ти, правда, вірний царю, але треба тобі знаменіє твоєї вірности і пам'ять по собі у вічні часи зоставити, щоб і вперед будучі государі знали й імя твоє блажили — що от, мовляв, один був такий вірний гетьман Іван Степанович Мазепа, що таку пользу государству Російському учинив.
Коли гості всі пішли, зосталсая сама старшина. Мазепа й каже:
— Чули? Отак завжди мені тую ж пісню співають у Москві і на всякім місці.
Розуміються, що се дуже приємно було слухати старшині козацькій.
— Ми служимо царю без усякої противності, вірним і послушним серцем, ідемо в далекі походи — в Ліфляндію, і в Польщу, і в Литву, і на Дін, і в Казанське царство. Козачество гине й маліє—а за всі наші служби не тільки нема нам щирості, але й зовсім нашу погибель замишляють.
Отакий був настрій у старшини козацької. І се не щось хвилеве, се не вродилося сьогодня-вчора, а воно ж росло всі отсі 50 літ. І тому гетьман, що вже рішався на великий чия у душі, бачив, що буде йти не сам. Ще перед тим у нього були початки зносин з княгинею Дульською, яка була чимось вроди посередника між Мазепою і королями польським та шведськими. Бо старий гетьман, як стріляна лисиця, пробував грунт обережно.
Між іншим раз княгиня прислала лист, де писала, що на якімсь приняттю була разом з Шереметєвим і генералом Реном, і Рен буцімто сказав:
— Жаль мені сього доброго й розумного гетьмана. Він, бідний, і не знає, що князь Олександр Данилович (Меншиков) риє під ним яму — хоче сам гетьманувати.
Княгиня питає Шереметєва, чи правда тому. Шере-метєв каже—так.
— Але чому ж ніхто з добрих приятелів не перестереже гетьмана?
— Не можна. Ми самі багато дечого терпимо, але мусимо мовчати.
Отакий лист прийшов від княгині Дульської. Мазепа читав його разом із генеральним писарем Орликом. Потім сказав:
— Я сам добре знаю, що вони задумують зо мною і з усіма вами зробити: хотять мене уконтенгувати титулом Римського князя, а всю старшину викоренити, міста наші побрати під свої області, поставити в них своїх губернаторів, а якби люди противилися, то перегнати їх за Волгу, а Україну своїми людьми осадити. Та що о тім багато говорити...