Михайло Волобуєв (Волобуєв-Артемов) – теоретик економічної географії та патріот України
Не менш важливою проблемою, яку порушив Волобуєв у зазначеній статті, була методологія та практика економічного районування. Він піддав критиці запропоновані проф. І.Г. Александровим методологічні принципи економічного районування, що були враховані при розробці Держпланом схеми економічного районування СРСР. Волобуєв стверджував: “Ми вважаємо Україну за народногосподарське ціле” [1, c. 49]. Він критикував затятих “русотяпів”, які виступали проти українізації та єдності України, “не рахуючись з тим, що Україна не провінція Росії”. Більш того, зазначав Волобуєв, деякі економісти взагалі уникали вживати назву Україна. Замість того в схемі економічного районування СРСР були виділені Південний гірничопромисловий та Південно-Західний райони. Деякі вчені замість України називали просто Південь Європейської Росії. Волобуєв гостро критикував цих вчених та показав недосконалість зазначеної Схеми економічного районування СРСР.
Для подолання колоніальної спадщини Україна повинна прискорити темпи розвитку обробної промисловості, особливо важкої. Виходячи з принципу рівності української економіки з російською, Волобуєв вимагав “ліквідації того відхилення розвитку продуктивних сил України від об’єктивно найраціональнішого”, бо це відхилення “було наслідком певної колоніальної політики”. Він показав, що протягом 1926-1931рр. найбільша увага приділялася промисловому розвитку Уралу та Сибіру, де прискореними темпами розвивалися електроенергетика, паливна, металургійна та машинобудівна галузі, розвиток яких в Україні свідомо гальмувався.
Волобуєв зробив висновок, що українська економіка становить самодостатню єдність і спроможна “увійти до складу світової господарської системи безпосередньо, а не через російську економіку” [1, с. 72]. Цей висновок не втратив актуальності й в сучасний період, коли вирішується проблема європейської інтеграції України.
М. Волобуєв привернув увагу громадськості до численних порушень національної політики радянської держави, що виявилися у великодержавному шовінізмі центральної влади до національних республік при формуванні бюджету та розміщенні промисловості.
Для вирішення розглянутих у статті економічних проблем він сформулював ряд практичних висновків:
“1. Слід переглянути районування Держплану і раз назавжди відкинути спроби розривати єдиний український національно-господарський терен за критерієм поділу праці в межах колишньої Росії.
2. Треба забезпечити за українськими економічними центрами права й можливості дійсного керівництва всім народнім господарством без винятку…
3. Бюджетне законодавство слід індивідуалізувати, застерігаючи від занадто великого вилучення народногосподарських прибутків поза межі України і встановити за остаточну інстанцію затвердження Українського бюджету ВУЦВК.
4. Сучасні плани індустріалізації треба переглянути, відкинувши тенденції розглядати руську економіку, як пануючу”. [1, с. 61,62].
Стаття закінчувалася патріотичним і оптимістичним реченням: “Не слід забувати, що Україна не лише “Південь СРСР”, не можна, неприпустимо забувати, що вона й Україна [1, с. 62].”
Праця М. Волобуєва мала величезний суспільний резонанс і була сприйнята неоднозначно. Для тоталітарного радянського режиму вона стала тією бомбою, яка раптово розірвалася і зруйнувала хибні більшовицькі концепції та стереотипи будівництва соціалістичної економіки в СРСР. Для української інтелігенції, яка справді вболівала за долю України і прагнула підняти її економічне і соціально-політичне становище в СРСР, виступ Волобуєва був моральною підтримкою, дороговказом, яку треба будувати Україну і як обстоювати її права та місце в СРСР.
Дмитро Соловей у книзі “Голгота України” наводить деякі відгуки на статтю Волобуєва. Зокрема, С-ко, автор статті “Матеріали до історії шумскізму-хвильовизму” пише: “Ціла праця Михайла Волобуєва – це солідно науково-обґрунтований обвинувальний акт українства супроти московської колоніальної політики. Ціла праця вщерть переповнена фактами узурпаторської імперіалістичної політики царської і більшовицької Москви.
Москву залякали ці загальнотеоретичні висновки Волобуєва, то ще більше її залякали його практичні висновки. Зважаючи на ту ситуацію, в якій ті висновки робилися, автор мусів бути справжнім патріотом і мав не яку-небудь громадянсько-політичну відвагу”. [10].Стаття М. Волобуєва викликала жваву дискусію в українському суспільстві, але її спрямованість йшла врозріз з настановами партії та уряду. Тоді КП(б)У організував гостру критику поглядів Волобуєва та його однодумців, яких звинуватили у пропаганді економічного націоналізму і пришили ярлик “волобуєвщини”. В тому ж номері журналу “Більшовик України”, в якому надрукована вказана стаття Волобуєва, опублікована стаття А. Річицького з різкою критикою теоретичних положень та практичних висновків, зроблених Волобуєвим у праці. Критик вважав Волобуєва “активним представником українського націоналістичного руху”. Пізніше у цьому журналі були надруковані дві статті Є. Гірчака та М. Скрипника з критикою зазначеної статті Волобуєва, звинуваченнями, наклепами та бездоказовими висновками. Волобуєва змусили написати в журнал “Більшовик України” покаяного листа, в якому він начебто визнає свої погляди помилковими і відмовляється від практичних пропозицій, але партійному керівництву цього здалося замало і вони змусили його написати статтю з критикою своїх поглядів та концепцій. На цьому переслідування вченого і патріота не скінчилися.