Історичний розвиток та структура географічної науки

З такого пониманя географії виходить у Ріттера таке, що в своїх творах чим пізнійших, тим менче узгляднює природу краю. Коротко збувши конфігурацию краю, переходить Ріттер звичайно відразу до оповіданя історії народів, що в тім краю мешкали і мешкають, при чім вказує на географічні елементи, що на історичний розвиток мешканцїв краю впливали. Те, що Ріттер подавав, була отже лиш порівнююча історична географія, або як хто хоче географічна істория, а не властива географія.Ріттер принїс отже на разї не користь, але шкоду для розвитку географії. Вже за єго часів вважано географію лиш за помічну науку до істориї, судячи Ріттера не по словам, а по дїлам. Єго ученики (Ріттер занимав одиноку тодї катедру географії в Німеччині) т.н. Ріттерівська школа ще менче оглядалась на природу країв і дальше управляли ріттерівську телєольогію, та фабрикували сухі підручники без вартости. Они самі вважали історичну географію властивою географією, а географію в загалї лиш за помічну науку істориї, без власних цілий і метод. Географія невдовзі так ся була здискредитувала, що по смерти Ріттера усунено єї з унїверситету.

Єсли ся отже нинї много говорить про значінє і заслуги Ріттера для географії, то має ся на думцє те, що він: 1) в офіцияльну географію впровадив бодай в теориї дещо з природи краю; 2) угрунтував методично самостійність географії яко науки (хоч в дїйсности в своїх творах зробив єї служницею істориї); 3) положив підвалини під нинїшну антропогеографію. При тім однак ніхто не запізнає значних шкід, які географії Ріттер заподіяв. Наукова географія вспіла досить скоро визволити ся з під тягару блудів Ріттера, але шкільна географія стоне під ними до нинї, завалена множеством історичного материяла і безмисленної телєольогії.

Володінє Ріттера і єго школи, котра хотіла на дальше з географії зробити наймичку істориї, тревало в науковій географії на щастє дуже коротко. Бо рівночасно, коли Ріттер і єго приклонники проголошували “великих слів велику силу” про ріжні видумані відносини істориї краю до єго географії, велика кількість наукових подорожників серед трудів і небезпечностей продирались в найнедоступнійші закутки землі. Они розсліджували їх природу за приміром Гумбольдта, пізнавали загальний характер сеї природи і єї вплив на тамошніх мешканців.

Ніхто не міг заперечити, що ті учені мандрівники, хотяй самі себе не називали географами, бо не почувались до єдиньства з Ріттерівцями, працюють для географії і збирають для неї материял. Того материялу призбиралось в першій половині і перших десятках літ другої половини XIX віка велике множество. І тепер показались ціла ничовість і безвартність Ріттерівської школи. Она не могла і навіть не пробувала обробити сего призбираного материяла і дивно скоро занепала зовсім, полишаючи слід хибань в ріжних більших або менших підручниках описової географії і в т.н. шкільній географії. Бо в міру як росло пізнанє позаєвропейських країн, що не мали майже ніякої істориї, показало ся, що опис краю не може опиратись лиш на чоловіці, який його замешкує, а на природі краю. Пешель, що виступив в шістьдесятих роках XIX віка, закинув Ріттерови, що він не тілько не міг розв’язати завдань порівнательної географії, але навіть їх поставити. Краї треба на думку Пешеля порівнувати не з огляду на їх населенє та історию, а з огляду на їх природну будову. Такі самі засади проголошував рівночасно в Франції Реклю.

Таким способом зробила географія по банкротстві Ріттерівського напряму рішучий зворот від інших наук історичних до природних — до Гумбольдта, єго попередників та наслідників. Сей зворот до природи підніс знов географію в очах наукових кругів. Начато було творити по німецьких університетах кафедри географії — одну з перших заняв Пешель. І началась грунтовна реформа географії, яко науки, і з немалим зачудованєм почули ширші круги, що географія не є помічною наукою істориї, не є конгльомератм імен та статистичних дат, а самостійною природною наукою. Начавсь період найвисшого розьцвіту географії, що треває і донині. Ріхтгофен, Зісе, Герлянд, Гайм, Ляпаран, Вальтер, Пенк і инші причинились найбільше до виобразованя нинішної фізичної географії разом з великою скількостию наукових географічних подорожників найновішого часу. Але при тім великім поступі фізичної географії, не осталась позаду і географія чоловіка, хотяй в початках нового природничого періода географії обзивались голоси, щоби чоловіка зовсім усунути з географії, а віддати антропольогії, етнольогії та статистиці. Однак Кіргоф і Рацель, положивши підвалини під нову географію чоловіка т.н. антропогеографію, ввели ту галузь нашої науки на нові дороги і запевнили їй постійне місце, доказуючи наглядно, що чоловік і єго діла до географії належати мусять.

Яке є єство географії і єї завданя, не є так легко означити. В нинішних часах всі галузи науки так ся розширили та поглубили, а заразом з них і відграничити єї чистенько від нищих мірі споріднених є річею дуже трудною. Одна чиста математика, а в меншій мірі астрономія, мають ясно означені границі завданя. Всі инші науки, як природні так гуманістичні, посплітались з собою так тісно, що мають дуже много спільних між собою царин.Єство і завданя географії виводять звичайно з єї історичного розвитку. Я не перечу зовсім, що історичний розвиток якоїсь науки є для єї єства дуже важний, але знов не мож перецінювати історичного розвитку у такої науки як географія, що є дуже стара, але в послідних часах так сильно ся в своїм єстві змінила. І товчок до сеї зміни не вийшов властиво з внутрішного розвитку географії, а з вні від споріднених природних наук. Для того то хочу при представленю єства і завдань географії вийти від нинішного єї стану. Я думаю, що висліди історичного розвитку географічної науки суть лиш о стілько важні для єї методики, о скільки вказують на будучий розвиток самої науки. З виходження від історичного розвитку і з занадто сліпого придержуваня ся єго виросли для географії найбільші річені та методичні лиха і до тепер родять ся великі ріжниці в поглядах на єство географії також з занадто великого узгляднюваня історичного розвитку сеї науки.