Культура України

Найперше — у сфері державно-правового мислення, почуттів, життєдіяльності: про розвиток України як суверенної держави дбають П.Коношевич-Сагайдачний і М.Дорошенко. Б.Хмельницький не обмежуються автономією від Туреччини, Польщі чи Росії, а прагне: по-перше,створити самодержавну (іменуючи себе самодержавцем всієї Укаїни-Русі) демократичну державу (з успадкуванням гетьманської влади, бо за тодішніми міжнародними нормами лише така країна не могла бути інкоронованою іншими); 2. А потім створити об’єднання держав (Швеції, Німеччини, Мадярщини, Польщі, Молдови), завдяки чому Україна була б не тільки рівною та незалежною, а й інтегруюючою частиною, впливовою силою Європи.

Завдяки широті мислення та поглядів, засвоєнню міжнародного досвіду в плані здійснення цієї програми виступають й І.Виговський, П.Дорошенко, І.Мазепа (згодом П.Полуботок, К.Розумовський), а наслідком їхньої патріотично-державницької діяльності стає правове оформлення політики, філософії, ідеології — Конституція Пилипа Орлика — переконливе свідчення як новаторства, так і традиційності мислення спадкоємців Київської Русі (Ще за Київської Русі князі проводилу різні політики: Святослав-Завойовник розширював та зміцнював кордони Київської Русі. Його війська боявся сам імператор Візантії.

Володимир Великий спирався на зміцнення внутрішньої сили держави, розсаджуючи на князівських тронах в різних землях своїх синів та одружуючи їх на принцесах європейських. Ярослав Мудрий вирішив, що централізована влада в державі — це за краще, ніж кожен, що хоче, те й робить, тому він спочатку приборкав своїх непокірних братів та родичів, спираючись на варязькі дружини та допомогу шведського конунга, на дочці якого був одружений, потім повіддавав своїх дочок за могутніших королів Європи (польського, шведського, французького), тим самим поріднившись з королевськими родинами. Київська Русь була міцною і могутньою, з нею не могли не рахуватись).

Культура державної політики (поєднання волі народу — Вічової Ради — з волею уряду — Гетьмана, старшинської ради або Кошового і козацької ради) визначила й основи культури соціальної (права різних станів), економічної (розвиток сільського господарства, основ буржуазних відносин, внутрішньої і міжнародної торгівлі), національної (рівність усіх перед законом) та конфесійної (свобода віросповідання з підтримкою національної церкви) політики.

Чи не вперше в Європі (отже, й у світі) було зафіксовано права людини в суспільстві як пріоритетні. Конституції й віче оголошувалися однаково підзвітними як хлібороб, купець, старшина, так і гетьман.

Україна ставала однією з найосвіченіших та розвинутіших економічно буржуазних держав і націй. А її керманичі виступали в уже традиційній іпостасі людей універсального типу:політиків і законотворців, адміністраторів і воїнів, не лише меценатів, а й творців та організаторівосвіти, науки (К.Розумовський 52 роки був президентов Російської академії наук), мистецтва.Поршим завданням нації було (та й досі є!) плекання еліти, типу української людини: подібно Володимиру Великому, Княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Володимиру Мономаху, Данулу Галицькому, Митрополитам Ілларіону і Смолятичу, єпископу Туровському, ігумену Данилові, літописцям Никону і Нестору, — світські і патріотичні церковні керманичі і за умов бездержавності прагнули виховувати в собі і в інших характери цілісні, гуманістичні і вольові, віддані найвищим суспільним ідеалам, а тому універсальні інтересами та знаннями, сповнені почуття справедливості та свободи. Михайло Глинський, Байда — Вишневецький, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Боглан Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський, як і славетні Трясило, Морозенко, Богун, Войнаровський, — були людьми не лише щонайвищої військової доблесті, державної мудрості й далекоглядності, крицевості натур та пвтріотичності переконань, а й найвищої на той час освіти (закінчували і європецські університети, володіли багатьма мовами); не лише безкорисливими покровителями, а й творцями мистецтва. От такий тип справжнього політичного діяча Укарїни (не те, що зараз! Сидять в парламенті такі собі «товарищи», які навіть мови держави, народ якої вони представляють, не знають, а те й взагалі не мають вищої освіти! Як така людина взагалі може приймати закони?!)

Знищення Гетьманату й Запорозької Січі перетворює частину України на російську колонію. Друга частина опиняється під кормигою інших держав (Австор-Угорщини, Румунії). Навіть частині української патріотичної шляхти, світської та конфесійної інтелігенції здається, що національно-державне відродження України неможливе. Тимбільше, що з катастрофічною силою навлюється антиукраїнська ідеологія: концепція єдності «самодержавства, парвослав’я, народності» узаконює версію про єдиний східнослов’янський етнос, отже — єдину— росйську! — державу, мову, культуру, а тим самим — про Переяславську угоду як про акт історичного волевияву всього народу до «воссоединения» в рамках «єдиного природного організму». Засобом державного ідеологічного терроризму, тотальної денаціоналізації стають навіть освіта, наука, церква (за умов російського абсолютизму — слухняний інструмент влади): ліквідовуються українські школи й видання, навіть Києво-Могилянська академія перетворюється лише на церковний заклад; відкриті Харківський і Київський університети, Ніжинський, Одеський, Кременецький ліцеї і засновувались як форпости русифікації, підготовки кастрованої української інтелігенції. Забороняється українська мова «височайшими» указами царя!