Культура України
Християнсьво як офіційна релігія йшло у сполохах кривавих вогнищ, хрестів, аутодафе.
З часу легалізації римськими імператорами християнство стає ідейно нетерпимим: і щодо інших релігій, і щодо «Єресей» в своїй системі, і, зрештою, навіть щодо людини загалом («єретиків»).
Причини відомі: римські імператори усвідомили, що утримати імперію навіть ще численнішими легіонами, оружно, — неможливо. Потрібна охоронна духовна сила.
З цієї причини на християнства й покладалася держвно-охоронна місія. І лідери християнства взяли на себе цю роль (запрагши, до речі, підпорядкувати собі не тільки душі людей, а й державну владу, світську еліту). Логічно, що віра і церква стали не тільки аналогами, а й різнорідними частинами.
Церква, як не дивно, але взяла на себе й слідчо-каральні функції. І не тільки щодо людей-відступників особливо— язичників), а й в ставленні до науки загалом й філософії зокрема; до мистецтва, особливо — сповненого життя, гуманістично-волелюбних ідеалів (за що пізніше не без успіху розвінчував християнство Ніцше).
За цих умов багатобожжя стало незручним. Мав бути один Бог як воля й закон для всіх. Раніше віруючий визначав свої святині. Віднині виршитем всіх помислів і справ став Бог.
Людина перетворювалася на знаряддя, об’єкт Божої волі, а оскільки Бог був далеко, його іменем діяли церковники. Їх уже менше цікавили інтереси, а тим більше особовість віруючих. Зайвими стали розум і самосвідомість. Бог став символом сили, гніву і кари, людина ж — втіленням духовного рабства. Рабства як символу добровільного вибору стану несвободи; приреченості на землі й сподівань ціною самозречення та покори удостоїтися щастя «на небі».
Прийняття християнства русами-полянами не лишало можливості вибору (християнство було нещадним до інакомислячих). Але чи могли укри-руси-поляни, виплекавши ідеал благодаті — свободи, легко (не кажучи вже — добровільно!) докорінно змінити свою ментальність?
Розгорнулася нещадна боротьба: і фізичним побиттям язичників та язичницьких богів; і дискредитацією основ — релігії — філософії — «поганства». Зіткнулися тисячоліття власної, сповненої крові і поту, життєдіяльності з чужоземними нововведеннями. Зіткнулися інтереси людей, держави і церкви. Вибір мали робити всі: народ, інтелігенція, урядуючі кола.
Необхідно рахуватися і з зазначеною парадигмою; відбулася і зустріч двох культур.
Християнство було відоме ще династії києвичів: князь Аскольд, здійснивши кілька переможних походів на Візантію, 860р. запровадив державі християнство, Константинопольський патріарх Фотій благословив створення в Києві митрополії. Розпочинає діяльність архієпископ Михайло Сірин.
Однак здійснюється переворот, місце вбитого Аскольда посядає малолітній Ігор з династії Рюриковичів. Християнство ще не посідає панівного становища. Запанує воно лише після об’єднання Куявії і Славії (Новгородщини) в Київську Русь та освячення киян Володимиром Великим, до того ж шляхом, далеким від «діалогу культур».
Язичництво було життєрадісним, сонячним і оптимістичним. Воно бачило можливість залежності життя від волі Богів. Аде смерть не була не тільки предметом бажань, з підвищеної уваги.
Християнство ж, як зазначав М.Бердяєв, навпаки: зачарувало світ «красою» смерті. Життя стало вважатися дрібним епізодом в безкінечному плині часу.
З цієї причини візантійські місіонери й почали з винищення язичницької енергії життєлюбства.Їхній фанатизм діставав іронічну реакцію ще в ті давні часи. Лукіан, наприклад, писав: «Ці нещасні упевнили себе, що вони зробляться безсмертними і будуть жити вічно; внаслідок цього християни зневажають смерть, а багато хто навіть шукає її. Інший критик раннього християнства, враховуючи аскетизм і пуризм нововірців, виносив їм нищівний вирок: «Ви, отже, відмовляєтесь від наших богів і водночас боїтеся їх... Нещасні, ви й тут не живете, і там не воскреснете».