Культура України
ВСТУП
Співаємо, — писав автор «Велесової криги», — адже ми руси — про славні дні, і маємо співи ті про отців наших, про красне життя в степах і про славу отців».
Але та слава бачиться й через призму гірких уроків. Автор нещадний до всього потворного й антиморального, тим більше, що підстав, як бачимо, антипатріотичного, антиморального, антиестетичного, зрештою — антикультурного плану більше, ніж того хотілося б і нам. І, до всього, автор тільки силу приписує богам. За безсилля і рабство, відсутність волі та гідності він звинувачує самих людей.
Зауважимо: нині також стало звичним писати найдошкульніші інвективи на адресу українства. Але з яких позицій?
Коли для одних, як для творця «Велесової книги», рани і біль, ганьба України — це їхня печаль, і вони бачать їх у комплексному співвідношенні з явищами позитивного плану (які й визначають шану до України та її славу у всепланетарному масштабі), — то інші бачать лише негатив, на основі чого й проголошують вирок: Україна не може бути суверенною нацією-державою, бо українці за самою своєю суттю є народом бездуржавної ментальності (психіки, мови, культури) та історії.
Облудні, антиісторичні твердження.
Бо є підстави, до того ж — обгрунтовані та серйозні, і для докорів, печалі та звинувачень. І їх, наголосимо, першими (у чому мали змогу переконатися) висловили наші пращури, підтвердивши: вони — мислячі й самокритичні, отже, спроможні дивитися на себе збоку, високовимогливо й, отже, державно (про державницькі критерії насамперед свідчать ще «Велесова книга», а згодом «Слово о полку Ігоревім», літописи, твори І.Вишенського і Г.Сковороди, Т.Шевченка й П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки). А продовжують роздум про свою сутність і творці держави 90-х років ХХ ст.
Але з яких позицій?
Не станемо говорити про недругів закордоних, які, як «режисери» «Останкіно», бачать в Україні лише занепад, а причиною — самих українців: там промовляють великодержавна пиха, колонізаторська злоба, татаро-монгольського штибу ідеологія безособовості, дрімучої дикості, антидемократизму. Для них ми — чужі, раби, що захотіли бути вільними. І вишукують вони негаразди у нас (а як їх нема, то й вигадують, провокують людське невдоволення), щоб приховати свої (аж до рострілу власного парламенту, геноциду і Ічкерії-Чечні...).
Бо й сьогодні головна дилема України: бути чи не бути?! Бо головне в ментальності українців — демократизм і свобода; в ментальності сусідів — татарсько-монгольського типу автократичність і знеособлення. А це породжує головний конфлікт доби, бо: ваша мати — Азія, а наша — Європа...
Добре знаючи це, О.Блок писав:
Попробуйте сразиться с нами!
...Да, азиаты — мы — с раскосыми и жадными очами!
Але «азіатами» можуть бути не лише ті, що живуть в Азії або в Росії. Скоріше навпаки: класичні азіати — тут, і не з чужих етносів, а «свої» — ті, що виховані як «хахли» — жахне страшидло,
Людина видом, але духом бидо,—
оскільки осердям їхніх натур є не тільки двомовність, а й двоєдушність (точніше — бездушність, порожнеча), через що:
Коли хахол звертається до Бога,