Культура України
То лиш на те, щоб освятить ярмо,
За рабство помолитися щомога,
Скверники Кобзаря святе письмо...
Отож мусимо визнати, що і в українстві (як і усіх народів) немало (і в характері, і, як наслідок, в долі) таких реалій, які не роблять нам честі.
Але не тільки з таких реалій складається історії України-Русі. Весь час свого існування культура етносу, нації розвивалася і вдосконалювалася: причому не тільки мистецька культура, а й політична, правова, кульутра матеріального виробництва, наукова і т.д. Ми ж розглянемо розвиток культури українців як правової культури, політичної, релігійної, культури мистецтва, освіти та науки. І тоді задамо собі питання «...що ми?... Чиї сини? яких батьків? Ким? за щ закуті?...» і побачимо, «...що ми Дажбожі внуки... що ми русичі всі».
ПРАВОВА КУЛЬТУРА
Предовсім Київська Русь була розвиненою правововю державою (Ще в «Літописі врем’яних літ» зазначається, що племена, які є нашими предкими жили на землі роду свого... за законами батьків своїх..): кодекс законів «Руська правда» Ярослава Мудрого став як синтезом попереднього тривалого державно-політичного й суспільно-економічного розвитку, так і основою державного життя Великого князівства Литовського та пізніших формацій і в Україні , і в суміжних державах.Причина в характері й змісті парвового кодексу: він складений на основі багатовікового звичаєвого права народу, але частина законів було крнституйована (вироблена Володимиром і Ярославом); «Руська правда» чітко й принципово регулювала правові норми стосунків між членами сім’ї (батьками і дітьми, чоловіками і дружинами), роду, племені, суспільства, між русичами (в «Правді» — русинвми — громадянами південної Русі) й іноземцями, між державцями і підлеглими, до того ж — у всіх чферах життя людей. Пізніше, за Володимира Мономаха, до «Руської Правди» було внесено чимало поправок, але це свідчило про те, що правознавча культура в Київській Русі постійно розвивалвся, чутливо реагуючи і на зміни в бутті та свідомості народу, і на розвиток зарубіжного правознавства.
В «Руській Правді» виявилася демократична суть ментальності праукраїнського етносу: прагнення до поєднання волі народу (віче), законоустремлінь боярської думи та виконавчої волі князів; це також документ, що фіксує і традиційну «колективність прав та відповідальності («Аще будить русин (представник Південної Русі), любогридин (князівський дружинник), любокупчина, любоябетник (княжий службовець), любомечник (дружинник), ише ізгой (відпущений раб), любословенин (представник Новгородщини), то (в разі провини, заподіяної шкоди) 40 гривен воложите за нь»), і соціальну та індивідуальну диференціацію в суспільстві. Ще «Руською Правдою» передбачався захист прав окремо. людини, а водночас — і держави. Це було гарантом всезагальної благодаті. «Руська Правда» регламентувала права і обовязки всіх без винятку соціальних верств і в усіх сферах життя: державній, родинно-побутовій, виробничій, конфесійній.
Зауважимо: гени такого правового статусу формувалися тисячоліттями, що добре відтінено автором «Велесової книги». Своє Право русичі угоджували з волею Богів, а тому й мислили глибоко, гуманістично, патрвотично, аолелюбно, з позицій найвищої етики (честі, гідності, самосвідомості обов’язку), і в цьому сенсі — універсально. Універсально і в тому, що волю кожного, усього племені, інтереси держави відстоювали віче, бояри, князі, які діяли однодумно та в злагоді і з нормами багатовікових звичаїв, і— новочасних законів.
Згадаймо демократію в Україні нашого століття: в Українській Народній Республіці вона здійснювалася трьома органами: Центральна Рада (більш-менш сучасний аналог віча), Генеральний Секретаріат (тогожчасний аналог боярської думи) і Президентом (ну чим не князь, який спокон віків був органом виконавчої влади?). Це був приклад з УНР. А нащо ж забувати, що зараз також начебто живемо в демократичному суспільстві, в демократичній державі, яка за Конституцією України є навіть правовою? Хто ж здійснює цю правову демократію в наш час на терені земель колишньої Київської Русі? Віче (Верховна Рада), боярська дума (Кабінет Міністрів) та князь (Президент) — ну хіба ж це не приклад тисячолітніх демократичних традицій, що переходили від етносу до нації, хіба не приклад розвитку культури на прикладі правової культури? До того ж більшість законів, що були зазначені в «Руській Правді», а потім і в Литовських статутах (які до речі базувалися на збірнику законів Ярослава Мудорого («Руській Правді»), тому їх можна також вважати надбанням саме української правової культури, або в крайньому випадку — і української) зараз працюють як чатисни та статті законів України. Хіба це не приклад трансформації та удосконалення звичаєвого права до розвиненої правової системи? Так, цей розвиток і удосконалення пройшли довгий шлях і зробили його на своїй землі саме українці, а не візанти або великороси.