Культура України

...Давно були на Русі харари, зараз варяги;

Ми ж Русичі...

Про державу можна казати, що вона демократична, якщо права та свободи громадян закріплені правовим шляхом в нормативному акті. Таким актом повинна бути конституція. І ось якраз перша конституція в Європі з’являється якраз в Україні, ан основі одного з найперший демократичних режимів — Запорізької Січі. Це конституція Пилипа Орлика. Ця конституція була значним витком вгору української правової культури. В ній з’являються норми конституційного або державного права. Тут передбачалося встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових частин правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку) і суворо підзвітної та контрольованої судової влади. Конституція визначала фундаментальні принципи внутрішньої та зовнішньої політики майбутньої Української суверенної держави, засуджувала протекціонізм і підкуп, закріпила нечуване в феодальному суспільстві рішення про соціальне забезпечення убогих, удовиць, сиріт тощо. Хіба не логічна послідовність в правовій культурі українців?Важливу роль в розвитку національного права зіграло міжнародне право. Ще коли Аскольд і Олег ходили в походи на Константинополь, на Візантію, коли руський щит прибивався до царградської брами, укладалися міжнародні договори, договори, в яких зазначалися умови співробітництва двох країн, торгівлі, сплати мита чи контрибуцій. Це і були перші краплі надбання міжнародного правового досвіду українського народу. Багато разів ще приходилося Україні вступати в міжнародні зносини з багатьма країнами. Гетьман Іван Мазепа заключав договори зі Швецією та Туреччиною, з Кримом та з Росією. Тільки завжди умови цих договорів залежали від становища держави на зовнішньополітичній арені. Якщо ж ще Олег програвав у поході проти Візантії то встановлювалися договори з умовами кращими для Візантії, якщо ж навпаки — то для Київської Русі.

Таким чином можна зробити висновок, що правова культура українців (як частина культури взагалі) розвивалася досить успішно і що ця культура формувалася та вдосконалювалася саме українцями від роду в рід, від етносу до нації.

РЕЛІГІЙНА КУЛЬТУРА

Українці пережили (й переживають) процеси як одно- (язичництво), дво- (язичництво й християнство), так і багатовір’я (політеїзм), а також як відсутності, так і наявності, а той непомірної розгалуженості конфесійних інституцій, зокрема: при вірі в єдиного Бога, як у християнстві існують не тільки православ’я й католицизм, а й численні протиборствуючі церкви в православ’ї.

Інша справа — релігія як частина культури. Слушно зауважують автори збірки «Релігія в духовному житті українського народу», що на сучасному етапі необхідний всебічний, неодномірний, науково-аналітичний метод, як і врахування того, що «складність історичного буття українського народу формувала у нього плюралістичний світогляд. Крім релігійності, його свідомості притаманні й елементи вільнодумства, що проявилося у вигляді релігійного інакодумання, скептицизму, індеферентизму, антиклерикалізму, пантеїзму, антитеїзму. Раціоналістичні та ірраціоналістичні підходи мають місце у різних сферах української духовної культури — в науці, філософії, освіті, мистецтві, навіть богослов’ї... Крім того треба додати конфесійну упередженість в оцінці релігійно-духовного життя українців, не переносити міжрелігійні суперечності на грунт раціонального».

Не важко переконатися, що сфера й проблема релігії належать до багатогранних, а їхнє коріння в глибинах праісторії. Суперечливий уже сам початок: віровання зароджується як процес складного комплексу почуттів: захоплення природою, благоговіння перед нею, але водночас і страх: природа була багатою й щедрою, проте й нежадною. Тому її обожнювали і намагалися то пізнати, то прихилити, привабити. На цій основі кристалізувалися «атоми» філософії й містики, поезії й інших форм мистецтва. Загалом — духовно-мистецький синкретизм. У ньому поєднувалися і релігійні форми (образовість), і духовні чинники: віра в упирів і берегинь (як «філософія» життя і смерті, добра і зла), в Рода (рожаниць), а паралельно — творення ідолів, що символізували природно-життєві сили (від Землі до Космосу). Найчастіше божества уособлювали образи-сили, пов’язані з хліборобською (скотарською) культурою, сім’єю і родом (Лєль, Лада). Синкретизм виявився і в поєднання елементів релігій різних племен та континентів. На цій підставі, а також враховуючи роль християнства І.Огієнко твердив, що в язичництві не завершилося формування цілісної викінченої системи. Проте має цілковиту рацію й О.Домбровський, твердячи: крім спільних вселюдських «проявів релігійних вірувань як фетишизм, анімізм, тотемізм, культ вогню, рік і культ предків, а далі політеїзм та дуалізм у поняття розуміння й персоніфікування добра і зла, світла й темряви, територія України із своїм населенням відзначалася у загальному власним стилем змісту й форми релігійного життя».Друга проблема раннього періоду — суворість чи й жорстокість традицій, зумовлюваних фетишизацією природи (непізнаних сил). Маємо на увазі жертвоприношення, які робилися спочатку гаям, колодязям і рікам, а потім, як зазначається в «Повісті временних літ» Диявол (за визначенням філософа) «у ще більші спокуси ввергнув людей»; вони почали «кумирів творить: одні дерев’яні і мідні, а другі мармурові, золоті і срібні, і кланялися їм, і приводили до них своїх синів і дочок і заколювали перед ними...» Внутрішньо надзвичайно суперечливим, а головне — незрівнянно жорстокішим виявилося християнство. Особливо з часу, коли стало офіційною релігією і , на відміну від забобонності язичників, здійснювало людиножерство з «ідейних міркувань». Язичники приносили в жертву одиниць, і не з помсти чи озлобленості, а віри в доброчинність також і стосовно жертв (на підтвердження достатньо нагадати свідчення арабського мандрівника Ібн-Фадлана: староруський князь, ідучі з життя одну частину набутого добра залишав спадкоємцям, іншу — йому клали в могилу; померлого обряджали в дорогий парчевий одяг із золотими гудзиками, соболину шапку й садовили на корабель, спорядивши особистою зброєю, їжею, жертовними тваринами і навіть дівчиною, яка погоджувалася супроводити небіжчика у «сад красивий і зелений».