Аналіз та прогнозування японської господарської системи
До того ж окупаційна адміністрація підготувала нормативну базу для проведення власної економічної політикі, яка не завжди співпадала із справжніми інтересами Японії. Нормативна база складалася з двох фундаментальних законів- Закону про контроль над іноземною валютою та зовнішнею торгівлею (1949 рр.) та Закону про іноземні інвестиції (1950 рр.). Зрозуміло, що законодавча база подібного змісту ніяк не могла сприяти скороченню фінансового дефіциту країни {2}.
Але ж треба зазначити й позитивні сторони втручання американської окупаційної адміністрації. Було проведено серію глибоких інституційних реформ економічної системи Японії. В країні було здійснено лібералізацію цін, стабілізовано бюджет та введено фіксований валютний курс. Окупаційна влада здійснила програму демонополізації економіки, основними заходами якої були анулювання довоєнних концернів на чолі із сімейними холдінгами («Дзайбацу») шляхом широкого розпродажу їх акцій, дріблення наймогутніших промислових компаній та прийняття антимонопольного закону. Важливим наслідком цього комплексу реформ виявилося посиленя ринкової кокуренції.
Пізніше було проведено радикальну аграрну реформу із ліквідацією масштабних володінь та масовим перепродажем земель, що призвело до утворення в сільськогосподарському секторі дрібних незалежних фермерів. Окупаційною владою було перебудовано систему державних підприємств та здійснено фінансове «оздоровлення» приватних корпорацій та банків. Також було проведено митну реформу, що забезпечувала підприємствам внутрішні джерела накопичення.
Сучасні економісти визнають, що комплекс реформ американської окупаційної адміністрації створив міцну основу для «японського економічного дива».
1.2. Високі темпи економічного зростання (1955-1973 рр.).
Для вирішення проблеми фінансового дефіциту, Банком Японії було розроблено програму сприяння кредитуванню, згідно якої фактично всі великі фірми перетворилися на отримувачів відповідних кредитів.
Під час війни приватні банки Японії були тісно пов’язани з конкретними групами фірм та мали затверджений статус їх основних («вповноважених») кредиторів. Відповідно кожен банк добре володів інформацією про стан справ в «своїй» групі фірм, отже коли почала діяти програма сприяння кредитуванню, почав виступати в ролі основного контролера «своєї» групи фірм {3}.
Одні й ті ж самі банки брали участь в різноманітних об’єднанях, створених для кредитування різних фірм. В рамках кожного об’єднання виділяли головний банк-контролер, на який покладалася відповідальність за моніторінг фірм-дебіторів та ефективість кредитування. Таким чином було покладено початок системі «Main Bank», що згодом перетворилася на одну з головних особливостей організації японської економіки.
В 50-60-х рр. банки, що виконували функції головних контролерів, почали виконувати роль «головного банка». Делегування представників банку до ради директорів фірми перетворилося на загальноприйняту практику, водночас фірми зазвичай володіли акціями «головного банка».
Система «Main Bank» дозволила зберігти практику спільного кредитування, але вже без втручання держави. Програма сприяння кредитуванню виявилася інструментом, що блискуче забезпечив зниження кредитних ризиків та зміцнення визначальних зв’язків між банками та виробниками. {3}На початку 50-х років жорсткий централізований розподіл фінансових ресурсів було припинено. Приватні банки вже мали міцну базу для розширення кредитування, тому що збереження та внески почали швдко зростати. Бурхливому зростанню частки збережень населення сприяла ціла низка чинників.
По-перше, як наслідок жорсткої фінансової політикі різко знизився рівень інфляції.
По-друге, вихідний рівень фінансових активів домогосподарств був надзвичайно низьким, тому із зменшенням темпів інфляції, населення виявило природнє бажання збільшити ці активи.
По-третє, в 50-х роках почали помітно зростати доходи. Це було пов’язано із цілеспрямованим стимулюванням пріорітетних галузей, а також з тим, що війна в Кореї (1950-1953 рр.) обумовила додатковий попит на продукцію японської промисловості.