Національна фінансово-кредитна система
В Україні лише з 90-х років почали формувати систему фінансів як національну.
До цього часу екстенсивні методи господарювання, відсутність мотивації до високоефективної праці тощо призводили до збитковості в роботі економічних об’єктів. Тогочасна фінансова система формувала споживацьку психологію виробників, позбавляла індивідуальної ініціативи, уміння помірковано ризикувати, цінувати кошти, ресурси тощо.
Незалежній Україні доводиться створювати якісно нову фінансову систему, яка б стимулювала раціональну працю, сприяла піднесенню життєвого рівня людини. Українська національна фінансова система створюється на такій сукупності економічних відносин, за допомогою яких можна здійснювати планомірний та ефективний розподіл сукупного суспільного продукту і національного доходу для ефективного використання грошових фондів.
Бюджетна система складається з двох частин: дохідної; видаткової.
Перша забезпечує акумуляцію коштів через систему податків, друга – розподіл акумульованих коштів на виробничі, соціальні і державні потреби.
Формування дохідної частини бюджету базується на системі податків. Податки – це обов’язкові нормовані платежі до державного або місцевих бюджетів, які вносять окремі особи, підприємства, організації та установи. Податки можуть бути прямими і непрямими. До прямих податків належать податки з прибутків, зі спадщини, землі, будівель тощо. До непрямих – мито, податок на додану вартість, акцизи та інші. Податкова система є основою формування державного бюджету та податкової політики, яка має велике значення для фінансової системи в цілому, оскільки від її гнучкості залежить вплив останньої на виробництво, зокрема, на стимулювання виробництва. Фінансова система повинна мати позитивний зворотний вплив на сферу виробництва, а виробництво, відповідно, – на збільшення відрахувань через податки до бюджету. Для ефективної економічної системи найкращим є таке оподаткування, коли зростає частка прямих податків і зменшується частка непрямих.Видаткову частину бюджету визначають загальносуспільні і державні потреби, які можуть формувати в різних співвідношеннях таку структуру видатків: на потреби народного господарства; на соціально-культурні заходи та науку; на управління; на оборону; інші.
Раціональним вважають таке співвідношення обох частин бюджету, за якого вони є збалансованими, тобто видаткова частина дорівнює дохідній.
Відомо, що на початку 90-х років, коли проявилися кризові явища у виробництві, посилилися інфляційні процеси на споживчому ринку, знизився рівень життя населення, почав різко розбалансовуватися бюджет України. У 1992 році перевищення видатків над доходами становило 362,5 млрд. крб. Особливо гостро постала проблема фінансуваня соціальної сфери і соціального захисту населення, рівень життя якого погіршувався через швидкі темпи інфляції. На соціальну сферу припадала майже половина (46 %) видаткової частини бюджету України, на народне господарство – 37,2 %, на оборону – 5,7 % і на управління – 3,4 %.
Спроби уряду пом’якшити бюджетне напруження кредитною емісією в розмірі майже 450 млрд. крб. не мали результатів, оскільки не було механізмів мотивації обсягів виробництва у матеріальній сфері. Кредитна емісія Національного банку лише частково скоротила дефіцит бюджету, але водночас посилила інфляційні процеси на споживчому ринку. Це вимагало додаткових коштів для підвищення заробітної плати у системі установ соціальної інфраструктури, індексації доходів малозабезпечених тощо.
Поповнення дохідної частини через прямі податки значно відставало від зростання видатків на потреби соціальної сфери і соціальний захист населення, що зумовлювало зростання державного внутрішнього боргу.
Соціальне страхування – це система матеріального забезпечення працівників у разі тимчасової непрацездатності, за старістю та інвалідністю, а також їх сімей у разі втрати годувальника, а також система інших заходів, спрямованих на матеріальне, культурно-побутове та оздоровчо-профілактичне обслуговування. Організовують соціальне страхування профспілки, ради селянських спілок та інші органи. Соціальне страхування проводиться відповідно до загальних завдань охорони здоров’я працівників, зниження захворюваності, зміцнення трудової дисципліни та підвищення продуктивності праці. Його здійснюють за рахунок страхових внесків, що сплачуються підприємствами, установами, кооперативами та іншими організаціями в обов’язковому порядку за встановленими урядом тарифами у процентах до фонду заробітної плати, а також дотацій з державного бюджету на виплату пенсій непрацюючим пенсіонерам.