Раціоналізм як науковий підхід в аналізі політики

1) пізнання змісту політики:

- обмеження і можливості;

- домінуючі думки;

- суперечності і угоди;

- зразки поведінки;

- стабільність/нестабільність політики в часі;

2) вимога нових альтернатив до зміни поглядів і осмислення проблеми:

- сумнів щодо існуючих рамок з метою спонукання до нового мислення і розуміння;

3) потреба в новій політиці як “новій казці”:

- “казки” про політику пов’язують події, припущення й очікування, які задовольняють головних виробників рішення і головних акторів політики;

4) судження (“компетентна думка”) про політику не мають логічних правил і раціональних меж, але їх підтримують;

- досить часто судження є потрібнішими за раціональний розрахунок чи оцінювання;

5) досягнення політики можна зрозуміти й усвідомити навіть за умови неможливості їх виміряти;

- не всі кінцеві результати і особливо наслідки політики можна виміряти.

Прихильники державного управління, відстоюючи свою позицію, спонукали до усвідомлення змін в теорії і практиці аналізу політики за шкалою: від повного заперечення державного управління (“державний менеджмент”) як нової парадигми в результаті “послаблення” поширених у 60–70–х рр. підходів до аналізу політики до акцентування уваги на відмінностях прийняття рішень у державному і приватному секторах. “Новий підхід”, що ґрунтувався на державному управлінні, відкидав припущення про відмінності, нерівність процесу вироблення державної політики.

Доводити, що цей управлінський підхід засновує нову дослідницьку парадигму, означає “забігання” наперед, оскільки для цього слід змістовно його наповнити, а зважаючи на синтезність і новизну державного управління це є дещо складним. Тобто твердження про новизну управлінського підходу є дещо спрощеним, адже “важко уявити, що до так званої парадигми будуть ставитися радикально нові питання або з’являтися невідомі до цього зразки думок” [12, с. 43]. Управлінський підхід успадкував значну кількість ідей із “старіших” підходів до аналізу політики і також дещо запозичив її з інших споріднених наук, тому цей підхід нагадує своєрідний ремікс. Ремікс підходів містить варіації різних думок авторів з різних країн, оскільки сфера управління є привабливою в суспільстві, що трансформується, а інші підходи, що не мають безпосереднього відношення до державного управління, є недієздатними на практиці.Прихильники державного управління поділяють ставлення до “раціоналізму”, який загалом розглядає політику як неефективну форму вироблення рішень. Управлінський підхід (у спорідненні з теорією суспільного вибору) зосереджений переважно на емпіричних дослідженнях: намагання перевести процедуру вироблення рішень із сфери конфлікту суспільних цінностей і переконань до сфери творення політики на підставі раціональної (нераціональної) моделі.

Прихильники державного управління розглядають аналіз політики (незалежно від ставлення до нього: нової теоретико–прикладної сфери чи форми риторики) як домінуючий напрям дискутування щодо державної політики. Так, для російських науковців є звичним і зрозумілим, що “раціоналізм є умовою ефективності державного управління” [1, с. 17]. Вітчизняні дослідники переважно обговорюють окремі аспекти, наприклад, юридичні, організаційні чи історичний контекст або намагаються поєднати державне управління з боротьбою за владу, з механізмом заволодіння нею та її утримання. Все це має лише дотичне значення для державного управління загалом і для розуміння його як владного механізму впровадження державної політики зокрема [9, с. 484–581].